В час небачений руїни,
Коли світ увесь змарнів,
Розвелося в Україні
Безліч магів й чаклунів.
В один голос ті волають,
Стогнуть, плачуть, хай їм грець,
Запевняють, мовляв, знають:
Ось-ось світові – кінець!
«Щоб кінець, як слід, зустріти, –
Каже баба із Жуків, –
Треба свічок накупити
Й два ящики сірників».
А їй дід: «Цього замало.
Холодець зготуй, кисіль…
Не забудь іще про сало,
Й головне – щоб була сіль…»
Син помовчав, потім буркнув:
«Маю вдосталь я «бабла».
Тож купив у місті бункер –
Нема кращого дупла.
Там харчів – на півстоліття.
Я під вечір вас… якось…»
«Е, – дід каже, – ми до квітня
Й в погрібці переб’ємось.
А там сад розправить віття,
Зелень піде вирувать…
Не назавжди ж кінцю світу
В нашім краї вікувать?!.»
Позбирали хутко речі,
Заховались в погрібець.
Й невтямки старим, до речі,
Що тим часом продавець
Аж регоче у крамниці:
«Ну і виторг! Оце так!..
Куплю шубу молодиці,
Собі – чорний кадилак.
О, яке життя чудове!..
Не знаходжу і слівця…
Побажаю всім такого
Світу білого кінця!»
