Я йшов по пустелі, безлюдній і мертвій, колись.
Піски навкруги розпростерлись на тисячі миль.
Але коли зовсім не зміг з сил останніх плестись
Міраж, чи примара стояли в очах звідусіль.
Дратуючи вухо там бігли співучі струмки.
Багаті врожаєм тягнулись безкрайні поля.
Стояли палаци і пальми в садах їх стрункі -
Опеченим оком побачив картину цю я.
Я повз туди часом не меньше здається, як рік.
Я був не людина - хробак на гарячій землі,
Що рухався ледве, хитаючись з боку на бік,
Лишивши позаду лише сантиметри малі.
Можливо впізнав цю істоту вояк на стіні,
А може мене бедуін на верблюді привіз,
Що їхав в оазу, випадком, в спекотні ті дні
І випити дав життєдайний, холодний кумис.
