Я намагаюсь намалювати цю картину тричі. Змінюючи експозицію, перемальовуючи силуети, кольори… Графітний пензель олівця кришиться, і я навіть не намагаюся щось змінити. Сильніше обіймаю плечі, не мигаючи споглядаю малюнок. Теплі обійми ковдри гріють тіло, але не серце. Йому досі холодно, і воно, неначе намагаючись урятуватись… зігрітись, б’ється ще сильніше, і, з розміреного «тьохкання» переливається в скажене, понівечене, ледь змарніле «тьох-тьох-тьох».
Десь вдалечі, і водночас так близько, за прозорим вікном кімнати бринить розміреною співанкою місто, прокидаючись, і розквітаючи, мов квітка. Неначе полум’яний мак, що розминає пелюстки своєї маківки, червоної голівки. Мов маленькі джмелики, відлітають до садочків діти. Точнісінько метелики, причепурені одягом та свіжим, ледь вловимим ароматом парфумів, злітаються до зупинок жіночки, юні дівчата, та старенькі бабусі.
Мені здається, наче ледь похмурі небеса споглядають до мене у серце через ледь прочинену хвіртку. Хочеться піднятись з місця, і причинити ці маленькі дверцята своєї душі. Але підійматися так… не хочеться. Сидіти і мовчати – значно краще. І нехай усі птахи світу, нехай небеса і сонце споглядають на мене: у серце, у очі, які здатні розповісти набагато більше, ніж усі слова. Ніж нікчемні словосполучення, фразеологізми та дивні діалектні фрази. Ніж увесь лексикон орфографічного словника.
Я знаю три мови: російську, німецьку, англійську. Хоча ні, чотири. Ще, українська. Рідна, ніжна, єдина. Але цього слова згадати не можу. Мені здається, воно повинно бриньчати. Приблизно так, як дзвенить гітара під пальцями гітариста, або ж маленької дитини, котра швидше грається, ніж грає.
А літери… Вони мабуть такі солодкі, мов травневий мед. Або ж гіркі, неначе плитка справжнього, чорного шоколаду. Мені уявляється склянка із молоком, розмірений гуркіт телевізора, і помаранчева сукня телеведучої.
Я намагаюсь згадати, що було тоді… і згадую: присмак цукру на губах, ледь помітний аромат гортензії та васильків, трохи прохолодна посмішка полу місяця на небі, і зірки… Таких зірок не побачити двічі. Таке небо буває тільки раз в житті – величні, блакитні, жовтогарячі, майже сині, синьо-зелені. Вони спалахували та згасали, змушували закрити очі, а наступної хвилини у відчаї тягнутись пальцями до неба, лише для того, аби вкрасти маленький шматочок свого бажання, крихітної комети, казки.
Вечірнє ток-шоу майже завершилося і я причиняю двері у будинок, аби ще глибше зануритися у свою персональну провінцію. І нехай, у столиці і краще, і веселіше, але зараз, тут, у цей самий момент, мені так приємно бути провінціалкою, хай йому грець! Адже за півгодини повернеться тато, і вкладе мене спати.
Шаленим шумом у вухах віддається серцебиття, і мимоволі тут, у теперішньому, я знову кладу долоню туди, де б’ється маленьке джерельце, яке мов кришталеву воду, розливає судинами мого тіла кров.
Намагаюсь згадати – коли сталось так, що звичайні шість літер змінили моє життя? Можливо тоді, коли я збрехала уперше? А бо ж того ранку, об одинадцятій годині дня? Чи тоді, коли слова рідних перестали бути рідними?
Ні, це сталося набагато раніше.
Тоді, коли маленька дівчинка воліла почути правду. Їй відмовили, і вона попросила знову. Знову «ні». Але впертість – гучніше за усі слова і нікчемні, дешеві казки.
- Де тато, мамо?
- Ходи спати, люба. Можливо потім, ми поговоримо про це. Він у відрядженні, повернеться зовсім скоро,- майже вірю.
Обережно причиняю двері кухні, і повільно крокую до власної кімнати. Але не встигаю пройти і чотирьох маленьких кроків, коли чую дзвінке стрекотання мобільного. Мамина «літня» мелодія. Тихесенько, неначе миша, крадусь туди, звідки лунають трохи істеричні нотки матусиних слів:
- Так, ні, ще не сказала.
- Про що ти, Алло? Їй усього десять років.
- Не можу, я просто не можу,- голосний видих, і майже нечутний вдих,- нехай ще трохи. Усього лише день, чи то три... місяць,- намагаюсь зрозуміти у чому справа, але мама швиденько прощається з абонентом, і спішить вимкнути закипілий чайник.
На носочках повертаюсь до кімнати, і лягаю у ліжко. Мені здається, ось-ось увійде батько, і поцілує, скаже «на добраніч, ластівко». Я посміхнусь, і слухняно заплющу очі. А на ранок згадаю яскравий сон, у якому чарівні метелики танцювала поряд з моїми очима.
Але тихо. Тихо на вулиці, у кімнаті, квартирі. Лише сусідські чвари за стінкою, але до них я вже й зовсім, звикла.
Наступної ночі я знову чекаю тата. І засинаю без теплого «спи, моя ластівко».
Ще через два дні, мені вже не сняться пташки. Ввижається тато і його ласкаві руки. Ще через два, я і зовсім не можу заснути. Мати мовчить. Її поцілунки бридкі. Слова – занадто гучні й чужі. Я чую трескіт, із яким руйнується моя любов до неї.
Минає пів тижні, я не вірю нікому. Матері, бабусі, тітці. Вони ніколи не кажуть п р а в д и. Гадають, я наївна? Мені десять, а не п’ять років.
- Він поїхав,- сказала мати.
- Це я вже чула,- відповіла я.
- Надовго.
- Це зрозуміло,- ненароком, скосила погляд до настінного календаря – дев’яте березня.
- Його немає.
- Досить. Це я теж зрозуміла. Куди він поїхав, мамо!? І коли повернеться?
- Сашо, його немає.
- Це все що ти можеш сказати мені,- перепитую.
Хочеться вийти, гримнути дверима і чимдуж біжать із цієї квартири, але я залишаюсь на місті. Зціпивши зуби, чекаю відповіді. Жінка переді мною мовчить. А я… Я більше не можу називати її матір’ю. Це занадто «величне» слово, для такої брехухи як вона.
- Сашо, тато… загинув. Скоріш за все, що загинув. Тому що літак, він упав на землю, і…- мати продовжує оповідати, в півтону описуючи емоції, свій вчинок.
Виправдовується. А стою, і гадаю про те, як це низько – брехати власній дитині. Вона просто злякалася: правди, мене, батька. Надії. Це занадто близько. Це… таке не приймають. Ніколи.
З того часу, я жила у таткової матері. Бабуся не брехала, але навіть вона не змогла змиритись, із тим, що сталося. Тата не знайшли. Через рік – впізнали загубленим без вісті. Через три – мати знову вийшла заміж, і народила доньку, Анечку.
Проте навіть палка любов до сестри, ніколи не спокутує жорсткої образи на матір. Останні десять років, я сказала їй усього лише одну фразу: «я тебе ненавиджу». Найжахливіше не в цьому, а в тому, що ніколи і ніщо, не змусило мене забрати свої слова.
Я підіймаюсь на ноги, і повільно чимчикую до кухні. Холодна вода з-під крану змушує скривитись, але я роблю ще декілька ковтків – незважаючи на присмак солі і хлору.
Ласкаве проміння сонця зупиняється у моїх долонях, і на мить, мені здається, що я зможу втримати його тут, у собі. Так, як колись затримувала ненависть. Так само, як вбивала співчуття і прощення, як викорчовувала ніжність і щиру, доньчину любов.
Але зараз, все це здається несправжнім та неважливим. Мені хочеться почути голос матері – та вибачатися не буду. Вона знає, це її провина. І я ніколи не дозволю їй спокутувати ці тринадцять днів мовчання. Але зараз, у цей момент, я згодна довірити їй свої слова. Своє серце. Нехай не зовсім, але на декілька сантиметрів квадратних – точно.
Чую дзвінок мобільного, і тягнусь до маленької «нокії». Тицяю пальцем в екран, і мимоволі, набираю побільше повітря у груди:
- З Днем Народження, люба. Впізнала? Це я…- схвильований голос здіймає у мені новий спалах. Я широко розкриваю очі, і на хвилину мені здається, наче квартира змінилась.
Неначе фіранки на вікнах – блакитні, не темно-сині. Пастельного кольору меблі - майже білі. І метелик, намальований на постері, що біля шафи – яскраво жовтий, і ніяк не пасмурно-зелений.
- Сашуню,- чую трепетне «доню», і розумію, що вже віддала свою душу цій жінці. Ще в той момент, коли натиснула «прийняти».
- Так, ма… мамо, сподіваюсь зараз, ти скажеш мені правду?
ID:
437549
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.07.2013 20:12:28
© дата внесення змiн: 15.07.2013 20:13:01
автор: frolovaviki
Вкажіть причину вашої скарги
|
