Буває, що Всесвіт вміщається у сльозу,
Коли спогад вмерзає у даньоминулу осінь,
Здається — все йде по тонко́му льоду́,
А талими водами, весна все відносить.
Улітку поглянь на сонячний небокрай:
Здавалось — край неба, але краю, чомусь, не видно.
То давньовідома істина, але знай:
Чекати й терплячим колись набридне.
Подумай про море: спокійне, та де там до дна —
Необачно пірнеш, то, дивись, і потонеш.
У морі твоєму, втоплений не один, не одна,
Та за ними сльозинки ніколи й не зрониш.
То казково — дивитись й бажати на зорепад,
А чи знаєш, так губляться з розпачу зорі?
Бо б́а́йдуже, що висо́ко вони і над-над:
Утоплені в одинокості гі́ркому горі.
Отак не втерпі́ла — зірвалася з неба зоря,
А талі води відне́сли — пірнула у море.
На карті "populus" не люди — моря:
Що коханіше дно — солоніше горе.
populus, i, m (лат.) — населення, народ