Гадав, що час загоїть в серці рану,
Вгамує відстань невимовний біль,
Який мене щодня, безперестану,
Ятрить, пече, неначе рану сіль.
Що час розмиє в пам’яті обличчя,
Поволі згаснуть в серці почуття.
Зітруться всі душевні протиріччя,
Минуле вкриє морок забуття.
Я помилявся і примарний спокій
Полишив душу, попри сподівання.
В твоїх очах – безодні темноокій,
Мене в тенета звабило кохання.
Воно розлуці, часу – непідвладне,
Здавалось би – тендітне почуття!
Таке вразливе, зовсім не парадне,
Але у ньому сенс мого життя!
28.05.2013 р.
Спасибі сусідко! 
