Прозора хмаринка на небі жила,
Їй здавалося, що вона така одна,
Одна на тисячі, або ж на міліон,
ЇЇ життя було наче казковий сон.
Та одного разу вона Сонце зустріла,
І дуже подружитися із ним захотіла.
Та воно не помічало нашу Хмаринку,
Цілий день все світило воно без зупинку.
Хмаринка наважилася поблище підлетіти,
Що б своєю тіню Сонце закрити,
Що б увагу його до себе привернути,
Ніжний дотик променів на собі відчути.
Та сили їй не вистачило долетіти,
Не доля їй була Світило зустріти.
І заплакала дощем рясним Хмаринка,
Відчула себе, наче в пустелі піщинка…
Не сила їй Сонця звернути увагу,
Хоча мала вона у собі велику відвагу.
Хто ж наважиться до нього підлетіти?
Мабуть лиш ті, що не бояться згоріти.
