Зворушливо до рук дрижання.
Колін тремтіння, видиху без вдиху.
Пробач, що я не чула крику.
Раніш хотіла видавити крихту -
А зараз - через край зітхання.
І очі - озеро солоної води.
Твоя рука в нім зруйнувала кригу.
Бо я всміхалася, не знаючи про втіху
Очей твоїх, хоч видиму, та тиху,
І шум таємної, хоч певної, ходи.
І, мабуть, те чорнило - дивний знак,
Що крізь роки відлуння вириває.
Вода лиш берег трохи підмиває.
Від того біль не менше роз'їдає.
Пробач, прошу, що не сказала "так".