Десята п'ятнадцять. На вулиці тиша.
Подекуди чутно лиш хрускіт снігів.
Сиджу я удома, надіюсь, що лихо
Мине. Я чекаю. Літак пролетів.
Десь бомба упала. Свіча догорає.
Далеко іще торохтить кулемет.
Де ж мої батько та мати пропали,
Хай залп обминув би їх вражих ракет.
Тільки б додому вони повернулись
І ніжно, з любов'ю обняли мене.
Тихо шепочучи в ліжко поклали,
І знов обіцяли, що лихо мине.
Завтра лиш сушений хліб на сніданок
І кружка брудної, зі снігу, води.
За що ці страждання терпіти повинні?
Не ми ж цю безглузду війну почали.
Я просто так хочу, щоб все як раніше,
Коли жили ми спокійно було.
До темних брудних занепалих кімнат
Знову щастя і радість, знов сонце прийшло.
Не хочу назавжди я очі закрити,
Замерзнувши десь у канаві стічній.
Людьми озвірілими бути роздертим,
В політиці що одержимі мутній.
Я вірю у казку, я вірю в добро,
І вірю допоки я ще в майбуття.
Нехай я малий, та я не дозволю
Безправно забрати у себе життя.
Рівно опівніч. На вулиці тиша.
Надія сльозами на свічку скрапа.
Мама вернися, будь ласка, благаю,
Тільки б тебе не забрала пітьма...
До сліз.
