Серед буднів пісних я збираю по крапельці свято,
Наче сонце росу понадвечір в спекотливий день.
І краплинок отих, як життя, все одно небагато,
Розділю на усіх, хоча матиму жменьку лишень.
Напросивши гостей, я покличу й тебе на цей празник,
Заховавши свій біль у самотній сльозі. Ну і що ж?
Розгубивши слова і впізнавши мене не одразу,
Ти розлуки роки на чекання моє перемнож.
Розкажу я тобі, як жилося з тобою й без тебе,
Як холодні дощі обпікали порою лице.
Я торкалася хмар, що так пахли тобою і небом,
І губилася в них… розкажу тобі навіть про це.
Крізь березову шаль простяглось павутинкою сонце,
Тихий вересень – ти, а розбурханий липень – це я,
Приходи хоч у сни, я прошу тебе, вересню, конче,
Завмирають вітри, вимовляючи рідне ім’я.
Все добре, але чому не свято, а празник. Ріже. А до свята й рима є - страта. А то дивишся гарна молодиця, а шкандибає! Я звичайно, вибачаюсь, але лише по дружньому.
Леся Shmigelska відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, пане Володимире за коментування з жартом!
Дякую п.Володимире за комент з гумором! А "свято" з "стратою"...у-у-у, яка страшна річ!!!