|
Боже, як прекрасна ця пора року! Сонце ніжно торкається своїми промінчиками величезних різнобарвних крон дерев, заливаючи їх золотистим сяйвом. Деяким промінцям пощастило – їх не зачепив життєрадісний жовтий листок (життєрадісний, бо він здається мені вічно усміхненим жовтогарячим смайлом, що так часто можна помітити на футболці у якогось веселого хлопчини… ну або дівчини… ну хоча і у дорослих мужиків теж… та й у тіток… ну, коротше, у людей… обов`язково веселих, не інакше! Так-так… про що ми там? Ой, ну так промінці… Так от, ці вільні промінчики повністю пронизують срібними нитками пухнасте кронище могутнього дерева, торкаючись самої землі. І от сидячи у цьому, на перший погляд, звичайнісінькому міському парку з досить непримітною, навіть десь примітивною назвою «Дубовий гай»… Ахахахахахаха!!! Вибачте мій раптовий приступ сміху – щойно оце помітив, що в нашому «ДУБОВОМУ гаю» насправді лише з десяток дубів, зате навколо одні клени… ще є кілька верб біля води та чимало зебр, які виглядають з-за шеренг кленків. Ахаха! Та не треба так таращити очі! Це не опечатка і тим більше не дія якихось «чудодійних» препаратів, що проникли в глибини мого скромного мозку. Так-так, «чимало зебр»! Саме так я називаю стадо сором`язливих берізок, які ніби чогось побоюючись тендітно виглядають із-за сильних спин кленків. Ой оце тільки тепер зрозумів чому клени стоять ніби шеренгами і їх значно більше ніж дубів! Та ж тут справжнісінька війна! Війна за виживання! Могутні дуби постаріли, стали неповороткі, їхні гілки постійно тріщать, ламаються, генерали-дуби стали вразливими і їм важко протистояти молоденьким кленам-солдатикам! А останні ж щодуху атакують! З року в рік їх стає все більше і більше… скоро ці загарбники приберуть до своїх лап увесь гай, кожен шматочок вільної землі, кожен метр. Отакі вони підступні ці клени. Хоча чи маю я право їх звинувачувати, докоряти? Це ж природний відбір – виживає сильніший. Тож залишається тримати кулаки за генералів й спостерігати за цими біовійнами в парку… Так от, сидячи на лавочці цієї погожої днини у цьому звичайнісінькому парку, я з превеликим задоволенням милуюсь одним із таких генералів.. здалеку він схожий на якесь неймовірне божество – величезне, осяяне яскравим світлом чудо природи. Навіть дивлячись в інший бік, ти все одно куточком ока помічаєш його сяйво, твій погляд, мов магнітом, тягне до нього. Й ось коли, ти вгледів це золотисте чудо – воно приковує погляд до себе, тобі вже не хочеться дивитись на щось інше, похмуріше, менш величне, звичайне. Здається, від нього віє теплом й у повітрі вчувається ледь помітні нотки смачного медового запаху. Звісно, що і всі інші дерева гарні, просто прекрасні, та їм нізащо не зрівнятись з цим ошатним золотим гіпнотизером.
Дмухнув вітерець - стривожив океан листочків, пронісши їх хвилею різнобарвних переливів по всіх закутках парку. Це сама красуня Осінь власною персоною. Як же граціозно вона, ця дівчина-кокетка, розпустила свої золотаві коси на вітру. Пасма її волосся піднялися у повітрі завитушками й опустились: на дерева, будинки, лавки, воду і землю. Вони були повсюди…
Я зачаровано дивився на це казкове дійство. Сидів я на лавці сам, навпроти мене - троє парубків розпивали пиво, сміялись, розповідаючи якісь свої, мабуть, кумедні історії і не помічали ні дівчини-кокетки з густим золотавим волоссям, ні величних осяяних сонцем божеств, і, навіть, не помітили, як навколо них розгортається багатовікова біовійна за виживання. Вражає, що людей більше не захоплює природа – це геніальне Боже творіння… Більшість з них, ніби оглушені й осліплені дзвоном блискучих монет, насмішливо кинутих скупим начальником на кафельну підлогу, а вони, божевільні, падають на коліна та радісно збирають по копійчині чесно зароблені гроші... все збирають, збирають і збирають.. А все інше лишається непоміченим, не гідним їх уваги. І лише деякі люди з нашої планети (можливо, оті що із смайлами на футболках, але, звісно, не факт) ще вміють помічати непомічене, бачити у звичайному навколишньому середовищі щось надзвичайно захоплююче і щиро насолоджуватись цим.
Ось, що іноді можна побачити у звичайнісінькому міському парку з непримітною назвою, просто сидячи на лавці у футболці зі смайлом…
Р.S. Якщо ви справді вважаєте, що весь секрет у футболці зі смайлом – переконливо запевняю, що це саме так! Швидше одягайте її і галопом біжіть до парку з такою ж непримітною назвою, сідайте сам(а) на лавці навпроти трьох парубків з пивом, подивіться навкруги й скажіть із захопленням: «Боже, як прекрасна ця пора року!» Ви однозначно побачите щось нове, надзвичайне, те чого не помічали раніше! Гарантую!!! І не забудьте: смайл обов’язково повинен бути жовтогарячим, а не блідно-жовтим, і не дай Бог помаранчевим (тим паче, якщо Ви з Донеччини!) чи якимсь там іншим! Категорично жовтогарячим!!!
ID:
413596
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.03.2013 02:13:56
© дата внесення змiн: 29.03.2013 02:13:56
автор: Фортель
Вкажіть причину вашої скарги
|
так, десь з тих широт...
