Театральна вистава
Театр... Зала пишна... Оркестру суєта...
Дзвінок... Згасає світло... У залі тишина...
Здіймається завіса, і ось акторська гра,
На сцені мати й дочка в віночку завмира...
Розігрується сцена сімейного життя,
В родині дуже мирній сховалася журба,
Ненависті каліцтво і заздрощів пітьма,
Все це давно сплелося в віночку будяка.
А ось із-за куліси народжене дитя,
В віночку волошковім на сцену виходжа.
Вона тендітна й мила, любов - її душа,
ЇЇ життя не втішне, бо ворогом сестра.
Та хай як там погано живе волошка та,
Любов її зігріла, цвіте її душа.
Чортополох від злоби ще дужче нагострив
Шипи свої колючі, щоб здерти шкіру їй.
Та ось змінилась сцена, життя змінило плин,
Чортополох повинен залишити свій дім.
Тоді ненависть ллється у неї через край,
Немов би з неї здерли заквітчану вуаль.
Все те мені належить, твоя душа моя,
Ти маєш все віддати, бо ти моя сестра!
Мене любити мають, тобі лишень ганьба,
Бо перша народилась на світі цьому я!
Від слів таких здригнулися спокійні глядачі,
Завмерло все на сцені, замовкли слухачі.
Мовчання... Стрімкий шурхіт спадаючих завіс...
Хвилина... Гучний плескіт і викрики - На Біс!...
Akset(Сергій Ранковий)
Дати листопадом падали додолу з календарика і наближали той момент, коли така довгоочікувана подія зазирне до вікна. І ось нарешті лишалися лічені години…. Вечір поволі крокував заклопотаним містом, яке ще чіпко тримало у своєму полоні своїх мешканців, додаючи все нових та нових турбот. Проте очі старого театру жадібно всотували захоплені погляди тих, хто вирішив завітати на чашку ароматної кави, подумки ведучи діалог з акторами на сцені. Це була мить, коли його душа, втомлена такими довгими репетиціями, змінами декорацій, прагнула розкинути свої обійми для кожного, хто завітає до нього. Зала сонними очима кліпала, звикаючи до яскравого світла, тихого галасу навколо і десятків пар очей, які жадібно роздивлялися її шати. Пролунав перший дзвінок. Відвідувачі поволі оминали ряди крісел у пошуках своїх місць, їх серця та очі палали від очікування та бажання, аби завіса якомога швидше зникла, оголюючи сцену, яка прагнула знову пережити хвилини хвилювання перед своїми глядачами. Другий…. Третій дзвінок… Ліхтарі поволі зникали у темряві, яка інтригувала очікуванням появи акторів на сцені. Запилена завіса поволі, манірно полишала очі, що впивалися у її тіло, розкриваючи таємниці, що причаїлися за її спиною. Залом прокотилася тиша, погляди завмерли, полишаючи по собі тремтіння душ своїх власників.
Тиха мелодія танцювала на сцені, кружляла в обіймах декорацій, поміж яких виднілися дві постаті. Щаслива сім’я, життя якої осяялося посмішкою та першим кроком маленького дива. Тендітна, налякана дівчинка сполохано вдивлялася в очі матері, яка занурювала її у тепло своїх обіймів. Крихкий вінок покривав голівку дівчинки, доповнюючи материнську радість. Проте глядачі не помітили, що у той вінок сплелися квіти чортополоху, надмірного, пихатого та егоїстичного. Його листки обіймали чоло дівчинки, лишаючи по собі темні обрії майбутнього. Перші кроки, слова, речення, емоції… Все це пролітало яскравим маскарадом перед очима глядачів, які щось шепотіли один до одного, відчуваючи замилування тим, що відбувалося на сцені. Ідилія акторської сім’ї продовжувала свою історію, поволі запрошуючи нових персонажів до своєї господи. І ось дівчинка - чортополох співає колискові маленькому чуду, яке посміхається їй у колисці. Великі, зачудовані очі, обрамлені волошковим вінком. Крихкі, тонкі пелюстки цілували чоло дівчинки, даруючи її очам сонце. Дві душі, пара квіткових вінків поєднали своє життя, тримаючись за руки. Чортополох та волошки….. Шалений танець на усе життя. Хтось зачаровано дивився на квіткові блакитні очі, милуючись їх добротою, світлою душею та усмішками, інший – співчутливо огортав поглядом незграбні пихаті квіти, які всотували свої пазурі у душу дівчини.
Декорації поволі змінювали одна одну, полишаючи місце для своїх колег, костюми тьмяніли, відчуваючи плин часу, створюючи історію прожитих років головних персонажів. Сукенки. Іграшки. Перші друзі. Розбиті коліна. Перший дзвоник. Симпатії та може навіть й кохання. Випускний. Монологи акторів ставали дорослішими, очі сповнювалися життєвою мудрістю, проте вінки, які прикрашали дівчат поволі зазнавали змін разом з ними. Чортополох чіпко тримався серця, вкриваючи його чорною пеленою заздрощів, підступності та брехні. Його очі випалювала блакить волошок, які наперекір долі ставали ще впевненішими. Батьківські очі раділи, дивлячись на своїх дівчат, проте їх серця простягали руку допомоги черствим квітам, лишаючи волошки у темряві закулісся. Блакитні очі квітів вмивалися сльозами, силуючись зрозуміти, чому саме вони мають жити у сірості та тіні чортополоху, мовчати, розбиваючи стіни недовіри, підступності та зрадництва. Аж доки не прийшло Воно!! Кохання….
Вигуки завмерли на устах глядачів, коли завіса стрімко опустила свої долоні на обличчя сцени. Світло колючими пасмами спадало на очі глядачів, проте вони були захоплені побаченим на сцені, вигукували схвальні враження, полишаючи свої місця на час антракту. Актори зникли за дверима своїх гримерок, для них сьогодні було свято, перша вистава нового сезону. Очі сповнювалися ейфорією емоцій глядачів, які не наважувалися заважати їх грі. Вдячні глядачі, які втомившись від буденної рутини, поринали у світ акторської ілюзії. І ось цей момент настав…. Сцена кликала своїх жителів, лишаючи за дверима тихі дзвоники та шепіт глядачів.
Життя триває далі… Воно дарує оновлені почуття, думки та вчинки. У життя волошок увірвалося кохання!! Нестримне, чисте, щире, те, яке могло врятувати від блискавок чортополохового життя. Проте буття нічого не дарує задарма. Воно вимагає сліз, страждань та мовчазного щастя. Раптом тіні заполонили сцену, загриміла музика, розтинаючи тишу зали на шматки. Бур’ян заполонив простори навколо душ, які блукали сценою, його міцні руки стиснули душу чортополоху, лишаючи синці на плечах та зап’ястках. Пихатий чортополох скорився своїй долі, полишаючи батьківський дім з маленьким згортком на руках. Кохання вперто відмовлялося супроводжувати цих дивних персонажів, воно зупинилося за плечима волошок, звільняючи дорогу персонажу на ім’я “Змушена скоритися”. Кволими кроками вони зникали у тінях куліс, розкидаючи слова докорів, відчаю та зневіри.
- А я тебе ненавиділа завжди!! Ти зламала усе моє життя!! Кохання, родина… Ти маєш все!! Моє життя жалюгідне, принижене та спотворене!! Навіть ворожка не змогла зламати твою віру!! Я повинна мати все те, що є у тебе!! Ти чуєш мене!!, - хрипи ненависті долинали із-за куліс, по мірі того, як чортополох втікав від поглядів вражених глядачів. Гучний шум спадаючої додолу завіси розітнув німу сцену, викликаючи ліхтарі, що зачекалися на свою появу.
За хвилину, оговтавшись жінки та чоловіки стрімко зривалися зі своїх місць, викликаючи акторів шквалом оплесків. У когось очі рясніли сльозами, хтось мовчав. Одна постать квапливо рушила до виходу, витираючи сльози волошковими пелюстками, полишаючи за плечима радісних акторів, які вклонялися своїм глядачам.
Ідея твору підказана Еммою Листопадною. Моя роль скромна, тільки написання
P.S Дякую пане Сергію за ВАш чудовий вірш та епіграф до мого твору!!!
ID:
413018
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.03.2013 14:59:51
© дата внесення змiн: 28.03.2013 08:13:50
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|