Життя таке – вокзали і мости,
Старий рюкзак, потерті джинси.
Я рву мінорні ноти на шматки
І на пероні я залишу сни
В яких приходив ти
Замучений і змерзлий.
А за вікном вагону слайдами.
Прожитті треки кілогерцами.
Туманні ранки, вечори сліпі
І дихання в притул, таке відверте.
Я прокидатимусь думками у ті ночі.
І милуватимусь твоїми невагомими,
Ще десь незайманими мріями, ідеями.
Це так не важно, що мені говорять.
Та так важливо коли кажеш мені ти.
Тож говори впритул, у скроню, навстіж…
Ні…залиш слова глибоко у мені.
А я нестиму, як інфекцію в собі
Оцю любов невиліковно хвору. Отож
Життя таке - перони, поїзди,
Залізні колії холодні і нестерпні.
Вуста мої горять коли цілуєш ти.
І без твоїх долонь мої долоні змерзлі…
