|
Раз жити й раз кохати – таке моє серце.
Іван Франко
Так терпко на душі, мов скуштувала вона плоди шипшини. За вікном завше темінь, і, мабуть, тільки промінчики з вікон можуть втішити візерунками. Візерунки ті не звичайні — потаємні, відомі тільки моїй душі, але все одно гаснуть, не дочекавшись першого подиху златного, інколи затуманеного сонця. Куди ж ви, мої смолоскипи? Не тікайте від мене хоч сьогодні, бо залишуся знову на самотині, такій пекучій та ранимій. Хіба вам не шкода помираючої душі десь за вікном, хіба вам не шкода мене? Якщо ні, то скажіть мені правду, бо тільки вона здатна запалити мене знову, позолотити мої човни, що никають у серці вічно штормового моря. Чому там буран? Скажіть мені щиросердно. Я вас благаю. Ви знову зникли. Чи, може, я не дочекавсь вашого захмеління? Пробачте мені, мої друзі. Та се дурниці.
То була промерзла і блякла до кісток зима, яка вже сама благала квіток — благала до оніміння, до холодних сліз, та марно. Земля задеревіла до сталі, все кругом поснуло безсніговим сном печалі.
Одне тільки було чутно: свистання гармат, що диким ревом сміху щоразу торкало Нінине серце. Воно було такеє безсиле, перекраяне і стомлене, буцімто охоплене плам’ям. Дівчина все сиділа на лаві близько віконця та чекала. Чекала без кінця, бачачи тільки хрипке вороння, що літало межи хатами. А вночі крайнеба палала та сама заграва, те саме безконечне проміння. Серденько вже не дихало, воно захлипувалося, здавалось би, одвічною тугою за тими цілунками, доторками щік, густозолотого волосся та пухкими вустами. Але щоночі надія жила у грудях до останнього, а зрання знову тьмяніла. Ті ночі були такими нескінченними, що самі воліли померти від довгого неспання. Але вони все одно не спали. Вогні й не думали німіти, напевно, ніколи. І коли ж вони розтануть на сьому червононебосхилі?
Ніна працювала у санбаті, тому щоденно їй доводилося бачити до болю страшні картини крику, страждань і смертей. То були прокляті дні, що дихали криком і стогоном чогось лихого.
Та молитва ніколи не покидала стомлену жахом, але таку ніжну дівчину. Вона молилася потайки у кожнісіньку вільну хвилинку — і це зрошувало її широку ниву душі. Ніна до безмежжя прохала, аби повернувся її Микола. Ті олов’яні мов джерела очі, в яких чувся відблиск воскового місяця-молодика, пролили струмки глибоких сліз, що вже мали своє русло. Опущені сухі рамена стиха конали від болю, ледь тримаючи обжалені й настраждалі руки. Ся невимовно тонка постать могла ширяти поміж високости зірок та болотно-синього неба. Але вона не подужала б.
Безодня.
Ніна не чула ні словечка від свого коханого Миколи, та ба, навіть дещиці. Голову закутали думки своєю морською шумливістю, гризучи зсередини окраєць зболеного серця. Невідомість – то найстрашніше, що змушує людей так часто осипати своє квітуче листя. Але дівчина й не думала опускати все черстві від чекання руки. Вона боролася, як боролись усі.
Усе навколо дихало могильним холодом; віти сторозтерзаних дерев похилили свої очі від споглядання тих важких подихів затоптаної мороком і закривавленої землі, що промерзла багряністю й завмерла від страху. Дзюркотливі струмки на мить зупинилися в передчутті чогось невідомого, схлипуючи тремтінням. Посивілі хмарки бігом утікали за крайнебо, не озираючись назад. А саме небо налилося вже кількадесятперестраждалим відтінком блякло-сірого вовчого виття. Се була би прекрасної вроди весна, якби не ота тьма.
***
Тривога.
Зливи не вщухають, ллють полум’яно-мідяні дощі, усе загубилося у метушні й скрикові кулеметів, у небі свистять залізні птахи, що зароїлися поміж вечорового дихання. Артилерія скреготіла своїм диким співом тріумфу, що мимоволі охоплював навколишність. Ся звична заграва повторювалася щоденно, і здавалося, вона ніколи не закінчиться. Навіть дощі тоді вже були рідкістю, опухла та суха земля воліла напитися до ізмарагду чистої водиці. Її потрісканії жили ніяк не могли загоїтися, вони пропахли смертю і якимсь вогким ароматом гарматного диму. Сонце перетворилося у збляклу плямку на тлі виснаженого неба, просякнутого буро-жовтими барвами безсилля. Але все одно в тім стахові було видко життя.
Для Миколи дні тягнулися їдучими роками, такими наболілими та подекуди зовсім мертвими. Щоденні сцени ляскоту куль, невинних смертей, сивого голоду, м’ясо-червоного баговиння та якогось шаленого повітря здавлювали давно обпечені груди ще юнака. Та вони були загартовані, загартовані бачити сю безмежну людську лють, яка панувала над усіма, що вже давно втратили надії на спасіння, вони були в’язнями власних сердець, які з останніх сил вистукували симфонії передсмертя. Єдину річ тримав Микола біля затремтілого серця – пошарпану світливу, де усміхом на нього дивилися як небо сині очі Ніни, а ті червоні до скону вуста буцімто лікували цілунками, приказуючи: «Ох, як би я рада побачити тебе, мій соколе сизокрилий!» Бува, Микола під розсипаними на небі дрібними зірками блука у задумі по тому безтрав’яному полі, а на його вустах видніються захололі до криги сльози. Ну коли ж він побачить свою любку, а прецінь, чи побачить?
Кожен всяко намагався підбадьорювати один другого, але війна закутала їх у вугільно-чорну пелену безнадії, з якої був лише один вихід – віра. Віра в те, що кожен має право скуштувати спілі плоди винограддя, що кожен повинен достигнути і висолодитися, не зважаючи на ніщо. На все потрібен час, якого тоді був пучечок.
***
Миколу було поранено в обидві ноги, та він не хотів змиритися з тим. В його крові тоді вивергалися сотні вулканів, обпікаючи нутро, бушували гігантські хвилі невідомости. Хлопець стогнав не від ран, а від думки, що більш ніколи не бачитиме свою Ніну, ніколи не відчує торкання сих рожево-трояндових уст пречистості і глибини рідних очей. Ся дівчина для нього була алмазом з усіма переливами веселкового сяйва, Микола не міг її втратити.
Ніколи.
Хлопчина слізливо згадував оті хвилі, коли вони вдвох із Ніною вперше зустрілися. Се було навесні, на Явдохи, такій квітучій тоді, що можна було би досхочу напитися квіткового різнобарв’я. Колись голе віття дерев заховало всю свою срамоту, зайнявшись полум’яним цвітом, що обпікав груди до вовчого виття. Ожили голубокосі ріки, що, стрічаючись, перешіптувались між собою млосним бурлінням води, молоді струмочки співали гучно-дзвінких пісень, а поміж зеленавого буйнотрав’я тільки де-не-де пробивалися маленькі химерні паростки. Прудкі ластівки пливли повітряним морем немов кораблі, десь у гаю чулося їхнє тихеньке «тік-трік-трік-тррр». Оте чаруюче щебетання було схоже на повноголосу пісню, що окутала невидимою пеленою ввесь ліс. Микола тоді вертався додому через брід, коли побачив пишнокосу дівчину, що сиділа при березі й співала пісень – таких виструнчених, п’янких і голосних. Вони хвилями поринули в душу парубочу, закрутившись рвучким вихором любови. Відтоді вони й разом.
Хіба можна забути те, що завжди наповнювало твою душу чимсь солодкавим і теплим, отим відчуттям, що так палко гріє зсередини, буцімто ти сидиш біля оранжевого вогню, що горить безсмертям? Се почуття злилося воєдино з Миколою, запалавши у ньому навіки. Хіба можна забути таке? Мабуть, ніколи.
***
Довіку знеможена Ніна вже перестала жити. Усе навколо тяглося задимленою завісою, що огорнула дівчину гнилим страхом й дивним передчуттям німоти, закопала живцем усі переживання у післядощовій сирій землі. Для неї не існувало вже нічого, але в очах інколи розвиднялося – бачився тільки землистий силует її коханого Миколи, який все розпливався та зникав у сіризні думок. Вона ладна була побачити його перед собою хоч на мить і одразу вмерти, але щось колюче не давало їй сього зробити й пекло, пекло так сильно, що душа ревла від кровавого болю, що змішався тими піснями, які вже так давно не співала своєму любому. «Скоріш би віддати життя!» – завше промовляла дівчина, але вона не могла се вчинити, не побачивши Миколи. Ні, вона не могла!
Зітхання.
Привезли нових поранених, дівчина взялася обробляти та перемотувати рани солдатів, які, судомлячись, перекидалися з боку на бік від глибоких ран. Вони корчились, мов обпалені, благаючи врятувати хоча б на кілька день їхнє до сажі чорне життя. У шибку люто стукотів дзьобом величезний старий ворон, який, затихаючи час від часу, гостро глядів у вічі сих вояків. Він наче хотів забрати з собою когось. Йому вже не було страшно, він знав, що смерть – се ніяка не смерть. А втім, чи так воно? Та враз Ніна заніміла од жаху, вона побачила на канапі свого напівпритомного та ледь посивілого Миколу, що важко дихав, бачачи перед собою лише їдкий туман. Він промовляв до себе якимсь тихим баритоном, що так хропів у кожному закутку тієї хоробливої кімнати. Ніна зі скреготом впала на коліна, буцімто її закували потоки нестримних річок десь посеред колишнього мілководдя. Сліз уже не було, вони зцілющими джерелами вирували штормами у голові дівчини, б’ючи настільки сильно, що кожен ладен був просто змиритися з цим чуттям і вчинити самовбивство. Але за мить отсе бурмотання Миколи стало ще дужчим, а в його словах так лагідно й нестерпно вчувалося Нінине ім’я. Воно звучало так гаряче, що серце воліло вистрибнути з грудей навіки й більш не повертатись у свою сторозбиту домівку без даху. Ніна безтямно кинулася до свого Миколоньки та намертво вп’ялась цілунком у його вітром висушені й налиті журбою вусточка. Та все одно в них чувсь долею покинутий юнацький запал, який міг перебороти навіть кігті чорноти. Хлопець щосили стиснув долонею рідну серцю й ту саму пухку Нінину руку: здавалося, вже не відпустить. На його вустах блукало якесь тремтливе заніміння, скроплене сльозами й таке солоно-росисте:
– Волів я, моя любочко мила, побачити тебе й марив тим у снах, бачив тебе серед поля вільним птахом, поміж вечірніх засріблених зірочок, у шелесті вже опалого листя на забутій Богом землі, та лише зараз можу напитися тобою до смерти, прощавай, ластівочко, – кохано й радісно прошепотів Микола, закривши назавжди ті до небесної голубизни любі Нінині вічі, які на камені закарбувалися в її душі.
– Не прощайся, миленький, ми ще стрінемося посеред тої самої річеньки, але вже навіки! – глухо й тремтячи вирвалися сі слова, які перетворилися у вічність. Таки навіки.
. . . . . .
ID:
403323
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.02.2013 16:05:43
© дата внесення змiн: 22.02.2013 16:15:19
автор: Сергій Ожібко
Вкажіть причину вашої скарги
|
