Її тіло носило запах терпкого яблука.
Такий же абсурдний, як й її почуття;
Символ ненависті? Та вона вже не плакала,
Хоч і впився цей запах їй надовго в життя.
Її тіло давно вже йому не належало.
Вона – не прислуга, та й він вже не пан.
Але запах парфумів! Вона ніби стежила,
Щоб вони не скінчились… Берегла, як Коран.
Оксамит її тіла вже заслуга косметики,
Але він знову з нею, зачарований чимсь,
Дарує цукерки, прикраси, букетики…
І парфуми «Green Apple», наче той супер-приз!
Її подих так ніжно пахне лікером.
Чи то наче вишня? А може киш-миш?
Цівочка почерку її на папері.
Та прощання із нею ти не скоро здійсниш.
Вона вкотре відчинить настіж всі вікна,
І той запах шалений, літній вже скрізь…
А вона… вже не та, якась дама… осіння.
Уже яблуко стигле. Тож й не втримати сліз…
Її сльози запахли солоністю моря,
Середземного й Чорного каламутячи гладь.
А вона, все збираючи краплі в долоню,
На парфуми цей запах прагла віддать.
Її тіло носило запах терпкого яблука.
Такий же абсурдний, як й її почуття;
З присмаком моря, коли вона плакала,
Із присмаком суму, як пішла в небуття. (05. 07. 2012.)
