Де ти?не втікай!не втікай від мене!" - вона бігла за ним,наздоганяла,та все-таки не могла зловити. Їй потрібно лиш одне - його душа. Чиста і непорочна,відкрита і така далека від її крижаних очиць. Насіння її думки давно проросло в його жилах,вкоренилось і з*їдало його сутність. Биття серця штовхало потік лейкоцитів,цих вогняно-червоних антитіл, який не вбивав,а живив крону її дотику. Неможливо пронизливий і смертельний біль у частинках його ласого тіла зводив її з розуму,ставлячи між смертю та життям. Але ця тварюка виживала! Вона впускала йому в органи яд,гіркота якого трималась на його губах,які з часом перетворювались у сухі пелюстки неприступного гладіолуса. Його затягувало,всмоктувало,як у величезне багно з ароматом сліз. На очах з*явилась роса,від смерті. Не його смерті,ні! Він поховав свою душу заживо. Став ангелом,хоч і без крил. Здійснив екзорцизм і вирвав з себе серце. Тепер пусто. Тихо і зворушливо радісно. Дивно,але про яку радість може сказати капсула в якій нічого нема?Він вільний!Вільна істота,яка тримає у своїх руках ключ. Від тюрми,в якій закована на віки його душа.
Звільни її!!Звільни,прошу тебе!Розвяжи тісні вузли з її рук,вирви гвозді з її зап*ясть,розкуй кайдани з її ніг. Прости і відпусти. Вона жива,вона буде вічно жити. Вона не помре,ніколи. Розтане у тобі,наповнить силою,спалить твою печаль і простелить пахучий килим долі.
Пройди по вузькому містку,перестрибни через вогонь погляду,відчуй дотик ніжності долоні,запах вуст і безодню очей. Розтань у повітрі. Стань тихим дрімучим туманом над долиною її свідомості. Впади їй у серце. В кожну альвеолу її легень. Дихай з нею,відчуй її силу і міць,безпорадність і слабкість. Висоту думок і безодню тверджень. Посип на неї попіл. Вона відчує тебе,повір. Стане вітром і буде кружляти над тобою,засвітиться,як одинока свічка на старовинному столі. Ти тільки звільни її,свою німу долю.
