Ти категорично не підходиш мені в якості друга.
Я так далі не можу. Не хочу. Я відмовляюся.
Я ділити тебе, чуєш, ні з ким не буду.
Бо ти – неподільне. Я не збираюся.
Я так люблю твою колючу щетину,
І питати всоте, коли вже нарешті поголишся,
І дивитись в очей твоїх зелену глибИну:
Тоді враження: зі страхом всім боришся.
Ну не збираюсь ні з ким я тебе ділити!
Ти чуєш мене? Я не збираюся!!!
Часом, я готова усіх засліпити,
Щоб не дивились на тебе. І, знаєш, не каюся.
Моя глуха, сліпа ревність...
Моє почуття власності…
Моя у собі невпевненість…
Вони віють духом пропащості.
Та я не згодна ні з ким більш тебе ділити,
Бо ніхто, чуєш, не заслуговує.
Я люблю і буду тебе любити,
Хоч та любов мене й вимордовує…
І нехай мама каже: «Зрозумій: він нікого не любить.
Зараз це просто симпатії!»
Але, знаєш, мам, мене це не губить.
Воно веде мене, мам, до апатії.
Він не підходить мені в якості друга.
Я категорично проти. Я відмовляюся.
З часом це не пройде: не недуга,
Від такого люди не поправляються.
Я вже йду котрим колом муки,
Міняючи гостей від депресії до апатії.
А він мене далі і далі губить,
Бо для нього, він каже, мам, – не просто симпатії.
Я відмовляюсь тебе з кимось ділити,
Ти нарешті чуєш мене?! Я відмовляюся!!
Я не знаю як. Я не вмію тебе не любити.
Боляче. Та не шкодую я. І не каюся...