Зустрітись поглядом в одну-єдину мить,
Запам’ятатися в ці очі й збожеволіть….
Забуть все те, що так давно щемить
І пов’язавши себе, волю дать любові.
Не спати, згадувать ту мить щоночі,
Тонути в погляді тягучій глибині.
Й не в змозі позабути сині очі,
Що прикипіть до серця так змогли.
Щодня у натовпі його шукати,
Й надіятись, що в світі є дива.
Шукати, мучатись…й не впізнавати
Той погляд, яким марить вже душа…
І божеволіти у чотирьох стінах,
Які зголив «під нуль» незваний відчай,
І марити ним навіть у сльозах,
Що обпікаючи, стікають по обличчю…
Іти по вулиці і думати про нього,
Доводити собі, що все мине…
І знати,що не так , та й знову…
Таке кохання до добра не доведе…
І від безсоння розгубивши розум,
Зустріть його, та непомітивши, піти….
Опам»ятавшися, сидіти на морозі.
Картатися! Дозволила піти…
І мучать довго серце й душу,
І побиватися, бо не побачить знов…
Невже оце терпіти мусить?
Невже це називається любов?
Піти до річки по снігу босоніж
І змусити покрижаніти кров….
Опам’ятатися й не згадувать ніколи….
Невже це називається любов?
Зустрітись поглядом в одну єдину мить,
Забуть навік ці очі й піти далі.
Нехай вже краще мучає й щемить
Та не наповнить дикою печаллю…