Ось вже рівно рік, як Вона мала крила. Та це не приносило їй щастя.. Яка радість з тих крил, коли за них віддано душу? Її вона залишила повсюди.. У всьому, тільки не в собі.. Її єство залишиться назавжди в стрічечці з надписом 66рДД , буде снувати між білими стінами психіатричної лікарні, та ніколи не повернеться до її холодного тіла... Вона стояла на даху, з якого рік тому несподівано для самої себе полетіла.. Згадувала, як летіла, а її подих аж перехоплювало від несамовитості тої радості, яку відчувала.. Та це тривало не довго.. На другій хвилині польоту до тіла вдерлася скорботлива вулична сірь..і пустінь.. Ось уже рік вона прилітає на цей дах.. Ось уже рік згадує, як прорізавши тонкими нігтями спину, вивільнила на волю крила.. І жалкує.. Ось вже 365 днів нічого не відчувала. А хоча.. Політ-це єдине, що сприймали її емоційні рецептори.. Відчуття польоту було наскільки сильним, що витіснило з неї все інше.. Ось вона, невичерпна беззмістовність життя! Ті крила вже давно стали їй гидкими і ненависними. Та й крилами вона їх вже не називала.. Перешкоди-ось чим вони для неї були.. Вона підкурила цигарку.. Їдкий дим, розбавляючи собою повітря, піднімався вгору, передаючи небесам послання.. Ангели не курять? Можливо.. Та вона не вважала себе за ангела.. Їй не цікаво було хто вона.. Вдивляючись в вогники, що запалювались один за одним у вікнах квартир, намагалась знайти серед них той, який втратила рік тому.. Вогник, який зник з її палаючих очей і пульсуючого серця.. Іскорку, що рухала кволим бажанням жити і хибною потребою дихати.. Зараз віддала б усе, щоб повернутися на цей дах ще тоді, коли вона була тільки маленькою божевільною дівчинкою із стрічечкою на руці.. Божевільною, але живою.. Віддала б усе, щоб мати змогу знову відчувати.. Їй так хотілося впасти на коліна, розбити руки об бетонний дах і заплакати на увесь світ.. Ангели не плачуть? Хто зна.. А їй би так хотілося.. Так часто вона розганялася з даху і летіла каменем вни3.. Та жага до польоту була сильнішою за жагу до смерті і "перешкоди", мимоволі ро3правляючись, вкотре не давали їй загинути.. Ось вона, невичерпна беззмістовність життя! Кожного дня різала гострим ножем свої широкі крила.. Вона не боялася ні фізичного болю, ні багряної крові.. Різала, а вони з'являлися 3нову...
Такими бажаними вони були для неї в минулому, що приросли до спини назавжди... І такими мерзенними нині, що гасили життєвий 3апал.......
