Ці стежки я витоптала вже давно… Ще коли малим дитям бігала туди-сюди, ніби кажан, що хоче заплутатись у чиємусь волоссі. Хоча, жовтий колір мене мало чим вабив. Проте жовте сонце, що гріло над цими стежками мого дитинства, було по-особливому привітним. А найбільше – коли між його променями проскакував він, мій кількаденний згусток очікування, радості і наївного такого дитячого лепету. Він приїжджав… І не було нічого ріднішого за подарований ним маленький набір пластмасових горщиків. Я йду цими стежками. Правда сама, бо ти далеко, на іншому краї Європи. І вже не важливо, чому так – чи влада в нашій країні, чи простий збіг обставин. Бо так… часто кажу я собі. Просто так треба – кажеш ти.
Я часто сідаю в потяг, який везе мене у щось незвідане. Яка його назва? Потяг спогадів? Чи просто – Львів-Мукачево. Скільки разів він виносив мене за межі цієї гнітючої реальності! Та всього на кілька секунд… Таких самих, коли ми з тобою сідали за кухонним столом і говорили про майбутнє, про життя загалом. Ти навчаєш мене істині…такій простій, але водночас потрібній завжди, щоб не впасти у провалля негідництва. Навіть по телефону…тепер, коли, нас роз’єднують кілометри телефонних дротів, я ловлю наче жадібна пташкатвої слова, просякнуті сенсом прожитих років у нашій занедбаній державі. Я їду. Мимоволі згадую фрази, які ти зронюєш доволі часто і впевнююсь у їх правоті. Що я бачу за вікном??? Купи сміття, що заважають річкам милуватись берегами Карпат, вирубані ліси, які волають про відсутність дурманного кисню… Просто так є…. і нічого не змінити. Ще нещодавно ось тут, на 1243 кілометрі, височіли сосни, що ледь не сягали порогу неба. Їх нема. Вже нема. Зрубали. Собі на хату, на фірму, за кордон, до чужих дерев! Не рідних! А чи не думаєш ти деколи, що сам, наче зрубане дерево? Ти далеко від домівки, в тому числі від мене, ти кроною там! В Європі… Та коріння твої тут. В Україні. Чи згадуєш ти опівночі, як вистоював годинами на різних зборах народних партій, купляв книги людей, які могли щось змінити як у твоєму світогляді, так і в країні загалом. Ти навіть маєш автограф Чорновола… Я часто дивлюсь на цю книгу… Коли була мала, не втрималась – і розмалювала її фломастером на кілька сторінок… Ти був злий. Та чи не так тепер розмальовують нашу нещасну країну?? Просто замалюють щось важливе в нашій історії – і забудуть… Наче нічого не було. Від цього ти теж злишся. Я знаю.
Тисячі кілометрів доріг. Збитих чужими долями. Встеленими чужими втратами, болями, удачами, перемогами… Отак сиджу на місці 42 у старому вагоні, де смердить сухою кількою і незадоволенням життям, дивлюсь на людей, які не знають, що таке стабільність, порядок, визначеність у завтрашньому дні… І згадую тебе – мій кількахвилинний згусток гордості і пошани. Поки що по телефону… Та то тільки тепер. Незабаром ми знову стоптуватимемо стежки біля нашого будинку, крадучи у долі миті спокою і радості. І викарбовуватиметься в моєму світі сказані тобою слова – до болю правдиві… Бо ти завжди правий. Це ти наштовхнув мене на такі роздуми. Я чекаю тої миті, коли так само, як років 8 тому я наскочу тобі на шию і в промінні сонячного сонця я так само радітиму тобі, як і спогадам, що живуть в мені і по нині…
ID:
361604
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2012 21:12:18
© дата внесення змiн: 02.09.2012 21:12:18
автор: moonfairy
Вкажіть причину вашої скарги
|
