...Приїхала. На дворі ранок, немає людей.
- Ні таксі не потрібно, дякую. – звична фраза лунає з моїх уст.
Чомусь я переживаю, проте о шостій ранку прогулянка по самотнім вологим вулицям міста допоможе заспокоїтися. Ти дивися, я навіть до підборів звикла… ненавиджу їх.
Темно, гарно…ні все таки варто було виїхати з дому. Мобільний мовчить, приємно. Запах вранішніх вулиць надихає. Місто прокидається потрохи, певно відкрило одне око та з милою посмішкою потягується.
Зліва володарка вулиць працює. Це прибиральниця, я думаю, що вони володарі вулиць. Вони так само як володарі великих держав, наводять порядок і лад на своїх вуличках. Золоті люди прибиральники.
О, песик!
- Привіт, Малюк. Як в тебе справи? – завжди розмовляю з тваринками.
Вітерець, теж прокинувся. Стільки приємних деталей одного ранку, не загубити б цей настрій до вечора. На душі погано але так якось спокійно. Треба закурити.
Напроти лавки фотограф ловить чарівні моменти світанку. Він встав з ранку щоб зробити портрет сонного міста.
Дим від цигарки малює морські хвилі, сонце пронизує через хвилі проміння. Місто оживає потрохи. Ехо від кроків рідких перехожих розкидається по усій вулиці. Треба йти далі…бувай лавка.
Зупинки почав заповнювати люд. Четвер ще робочий день але такий бажаний. Четвер то така формальна межа тижня, після нього останній робочий день, легка улюблена п’ятниця.
Я вже забула про валізу. Вона як вірна подруга завжди поряд. Їде на малесеньких колесиках за мною, певно теж рада прогулянці. Запах свіжого асфальту, латають місту рани зраночку…тримайся, залатають тобі ті ями, і будеш як новеньке.
Ну ось! Месендж на телефоні нагадав про переживання. Текст мене тішить і смішить - « Ти приїхала?! Де ти?! Я ще сплю, передзвоню пізніше.»
Мило і не доречно, я все одно не задля цих смсів та дзвінків приїхала.
Мммм. Кав’ярня, зайду. Кофеїн, шоколад і джаз фончиком під картину як я буду пити каву в цьому закладі – те, що треба.
- Доброго ранку! Ірландську каву та плитку шоколаду будь ласка.
Знову цигарка, знову думки і якийсь легенький екстаз по судинам, я просто так відчуваю спокій.
На стіні кав’ярні висить фото двох дівчат в формі за часів першої світової війни. Вони так щиро посміхаються…гарне фото, гарний зміст, приносить радість.
Вийшла з кав’ярні і побачила вранішню метушню великого міста. Так! Вдягнула окуляри, валізка далі їде за мною, підбори бісять, думки пруть.
- Так! Таксі потрібно. – промовила я тихо, ламаючи стереотипність.