Дійові особи:
М а р і я П р о к о п и х а.
А н д р і й, її син.
Г а н д з я, сусідська дівчина.
М а р т и н, батько Софії і Гафії та чоловік Марфи.
М а р ф а, матір Софії і Гафії, дружина Мартина. сім’я Свинарчуків,
С о ф і я, старша донька. сусідів Марії
Г а ф і я, молодша донька. Прокопихи
Ц и г а н к а.
Г о л о с (сусід Микола).
ДІЯ ПЕРША
Перший зимовий день ще нагадує холодну осінь. Жовте кленове листя лежить на лавах в парку. Щоб дістатися Андрію додому з роботи, треба пройти через парк. Вечір. Чимось стурбований Андрій сів на лаву і задумався. Неподалік проходила циганка. Побачивши сум в очах молодого мужчини вона підійшла і запропонувала свою допомогу.
Ц и г а н к а. Ой, юначе, неладне щось в тебе… Чи не хочеш зі мною поділитися? Ну, тобі ж легше стане… Душу свою звільниш від злої напасті…
А н д р і й. Та нічого не сталося, тітко, йдіть собі своєю дорогою, а до мене не чіпляйтесь… Вам потрібні гроші? Так ось, заберіть все, все що в мене є!... (Витяг з кишені всі гроші, що були у нього і жбурнув циганці у вічі).
Ц и г а н к а. Та не треба мені твоїх грошей, я допомогти хочу. Чує моє серце, що біля тебе біда рядом стоїть.
А н д р і й. Стоїть… (задумливо, дивлячись в глиб парку).
Ц и г а н к а. З дружиною проблеми?
А н д р і й. Проблеми…
Ц и г а н к а. Якщо гуляє - покинь її. Якщо ти гуляєш, все одно покинь. Толку вже не буде. А якщо ти себе так довго картатимеш, то й до смерті недалеко.
А н д р і й. А-а…
Ц и г а н к а. Ну, якщо не смерть, то болячки тобі гарантовані…
А н д р і й. Та ніхто не гуляє, тітко, і взагалі…
Ц и г а н к а. Це ти даремно. Не треба мене гнати. Якщо треба буде, сама піду геть. А зараз я хочу тобі допомогти, а ти не можеш цього зрозуміти!
А н д р і й. Мені ніхто не зможе допомогти, навіть Ви.
Ц и г а н к а. Не хочеш говорити, то й не треба. Але знай, що в душі всього не утаїш. Все одно треба комусь розповісти про своє горе. Матір є?
А н д р і й. Що?
Ц и г а н к а. Я питаю, чи є в тебе матір, чи жива ще?
А н д р і й. Матір? Жива.
Ц и г а н к а. Так от, можеш розповісти матері. А можеш і священику, якщо мені не хочеш – не треба.
А н д р і й. Я ж не можу всім розповідати про своє горе та проблеми. Чи, може, мені написати транспарант «Розповім про свої проблеми» і вивішати його на груди?
Ц и г а н к а. Саме це і не потрібно робити. Але прислухайся до моєї поради. У мене був син…
А н д р і й. Ви так кажете, ніби його вже нема серед живих.
Ц и г а н к а. Бо нема. Був таким же як ти дурненьким, нікому не хотів розповідати про свої проблеми, думав, що сам дасть раду, але затуркалася його молода голівонька і він змушений був піти на самогубство. З дев’ятого поверху стрибнув, а про мене не подумав. Я на собі волосся рвала, ледве з глузду не з’їхала через те, що не вберегла свою кровинку. А я ж його так любила…
А н д р і й. Через що у нього були проблеми?
Ц и г а н к а. Через кохання. Я не хочу щоб ще у когось була подібна ситуація. Тим паче у тебе.
А н д р і й. А я що, особливий?
Ц и г а н к а. Так, ти дуже схожий на мого Кирила.
А н д р і й. А скажіть, тітко…
Ц и г а н к а. Можеш мене звати Джерою.
А н д р і й. Скажіть, тітко Джеро, що там у Вашого сина, тобто Кирила, за такі проблеми були, що він вирішив накласти на себе руки?
Ц и г а н к а. Ой, проблеми… Він же мені нічого не говорив, я б йому допомогла, порадила, зігріла б материнською ласкою, приголубила б і не відпускала ніколи. (Замовкла. Пауза). Вже потім, пізніше я дізналася, що довелося пережити моєму маленькому хлопчику. Розумієш, він не стільки відчув фізичного болю, скільки душевного. Він картав себе за те, в чому не винен. Це вина Бога, чи, мо’, нашого суспільства – хто його знає… Але знай, що яка б то не була у тебе проблема чи горе, матір тебе зрозуміє…
А н д р і й. Тітко Джеро, Ви мені вибачте, але я мушу йти. (Зірвався з лави і швидко почав іти до виходу з парку).
Ц и г а н к а. Та куди ж ти, агов?!...
А н д р і й. Додому! Хочу побачити матір! Крім неї, вже тепер, у мене нікого нема!..
ДІЯ ДРУГА
Дія відбувається в одному з невеличких українських сіл. Зимовий холодний вечір. Проста селянська жата залита жовтим світлом лампади та свічок. Серед кімнати стоїть дубовий стіл вкритий білосніжною скатертиною. У правому східному кутку на стіні висить ікона під божничим великим рушником. Справа від дверей (якщо входити) – велика біла піч з яскраво-червоними розмальованими маками. За вікном чути як виє вітер. Під іконою стоїть на колінах стара Прокопиха – жінка з сивим волоссям та зморшкуватим від праці обличчям. По кімнаті ледь розходиться шепіт молитов. Раптом у двері хтось постукав.
П р о к о п и х а. Кого це так пізно чорти притаскали? Свят, свят, свят... (шепотом). Хто там? (взяла в руки лампаду і вийшла в сіни).
А н д р і й. Це я! Відчиняйте!
П р о к о п и х а. Хто – я?
А н д р і й. Це я, Андрій! Відчиняйте бо замерз!
П р о к о п и х а. Ой, це ти, Андрію? (Швидше відчинила двері). Сину мій! (Обіймає, цілує). Чого в таку стужу вириваєшся? Та й пізно вже!
А н д р і й. Та я...
П р о к о п и х а. Що, я? Замерз як зюзя, аж дригонить. А якби я вже спала, чорта б з два достукався. Проходь швидше до печі... Чого це ти надумав так пізно навідати маму? Не міг вже завтра зранку...
А н д р і й. А я у відпустку приїхав. Страшенно скучив за вами, мамо.
П р о к о п и х а. Чого сам, а де ж Тетяна з Миколкою? (Здивовано звела брови і примружила очі).
А н д р і й (присів на ослін і опустив очі). Зосталися вдома.
П р о к о п и х а. Як це так – зосталися вдома? Тут щось не так. Ти або розповідай, або не лякай мене так більше. Чуєш?
А н д р і й (взяв матір за руки і подивився їй в очі). Нема їх більше...
П р о к о п и х а. Як це так – нема? (Пауза).
А н д р і й (затряслася борода і потекли сльози). Поховав я їх, мамо!
П р о к о п и х а. Як це так – поховав? Не мовчи, чуєш? (Взяла його за плечі). Розказуй!
А н д р і й. Нема їх більше! Немає, мамо! (обняв матір, яка і собі почала ридати).
П р о к о п и х а. Що сталось? Розказуй не тягни!..
А н д р і й. Я як завжди затримався на роботі. Прийшов додому пізно, а там... (Крізь сльози). А там Танюша з Миколкою... Мертві... (Пауза). Я в цьому винен... Лише я...
П р о к о п и х а (плаче, ледь вимовляє слова). Що ти таке кажеш, дурню!
А н д р і й. І робота моя у всьому винна. Нехай вона буде проклятою!
П р о к о п и х а. Не кажи дурниць.
А н д р і й. Хтось їх вбив, мамо!.. Але ж їм був потрібен я!...
П р о к о п и х а. А що їм потрібно було від тебе? Ти ж нічого поганого не зробив? Так?
А н д р і й. Зробив, мамо! Зробив... (Пауза). Я записав на диктофон небажану розмову двох олігархів і розплатився найдорожчим, що у мене було...
П р о к о п и х а. А сім’я твоя в чім винна?
А н д р і й. Ото ж бо!
П р о к о п и х а. Горе-горе!.. Чом Ти допустив цього, Господи? Свят, свят, свят... (Хреститься. Підняла руки догори для молитви, і почала). Всі небесні сили, святі ангели й архангели, моліть Бога за нас грішних. Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, - Єдинородного...
А н д р і й (перебив). Мамо, перестаньте причитати. Не допомагає мені Ваш бозя. (Пауза). Він про мене забув. Забув про мою сім’ю.
П р о к о п и х а. А ти про мене забув. Чого мене першою не оповістив? Чи я для тебе більш не рідна?
А н д р і й. Рідна, мамо! В тому й річ. Я не хотів робити Вам боляче. (Пауза).
П р о к о п и х а (зірвалася з місця). Що ж це я, стара, дурна! Ти ж мабуть голодний. Зараз... Зараз, зачекай. У мене є борщ, картопелька, пиріжечки. Зараз. (Шморгає носом, бігає по хаті, метушиться).
А н д р і й. Та я...
П р о к о п и х а. Що – та я? Що? Голодний, мабуть, як вовк. Давай! Давай, роздягайся, мий руки, сідай до столу.
А н д р і й. Знаєте, мамо, я згадав Ваші слова. Пам’ятаєте Ви казали, що я завжди, в будь-який час, що б не сталося, можу повернутися додому.
П р о к о п и х а (накриває на стіл). Так воно і є, сину. Поки в тебе єсть мама...
А н д р і й (перебив). Я перекочую у Вас декілька місяців? Не хочу поки що повертатися в свою квартиру. По-перше, мене шукають, а по-друге - ...не хочеться знову згадувати про те, що сталося.
П р о к о п и х а. Хоч на завжди залишайся, та все ж мені легше буде. То ж постійно сама і на дворі, і в хаті... (Підсіла до нього. Дивиться жалісливими очима. Пауза). Бідний, бідний мій сину... Ти їж, їж...
Стара Прокопиха знову забігала по хаті, заметушилася.
П р о к о п и х а. Спатимеш поки що на печі...
А н д р і й. Як колись? (Усміхнувся).
П р о к о п и х а. Як колись... Чуєш, Андрію, це була дуже важлива розмова?
А н д р і й (їсть). Яка, мамо?
П р о к о п и х а. Ну, та, яку ти ненароком записав?
А н д р і й. Дуже... Там мова йшла про змову. Домовлялися про чиєсь вбивство.
П р о к о п и х а. А тебе чого там носило?
А н д р і й. Я ж, як-не-як, журналіст. А журналісти тільки те й роблять, що слухають, записують та розголошують.
П р о к о п и х а. Ой, надіюсь ти мовчав?
А н д р і й. А як же, мамо. Мовчав... і до кінця віку, мабуть, мовчатиму.
П р о к о п и х а. А де ж тепер та злощасна пльонка, чи касета, чи що воно там таке?
А н д р і й. У надійному місці.
П р о к о п и х а (пауза). Ой, Господи! Горе яке! (Покачала головою).
Андрій повечеряв, вмився і ліг спати на піч. Прокопиха дочитала вечірні молитви і згодом її теж потягло до сну. Пройшла приблизно година. Тишу порушив син Марії.
А н д р і й. Ма!
П р о к о п и х а. Га! Що горить?... (З просоння).
А н д р і й. А від Вас теж бог відвернувся.
П р о к о п и х а. Що ти мелеш... Спи собі!
А н д р і й. Дивіться, ма, Вам довелося зарання поховати бабу Мотрю, та й батька мого швидко бозя забрав.
П р о к о п и х а. Угу...
А н д р і й. Батько... Як я за ним скучив. Хоч пам’ятаю його смутно-смутно. Я все життя мріяв ходити з ним на рибалку, їздити коником за сіном, місити лампач, підкручувати гайки на мопеді. Ох, як мені трудно було без нього, мамо! Я ж не знав батьківської ласки з трьох літ. І Вас я розумію, мамо. (Пауза). Здогадуюсь, як було важко виховувати сина без чоловіка, та взагалі без будь-якої допомоги. Та й син цей виріс, старався йти правильним шляхом. І тут на тобі, вляпався по самі вуха... Як добре, що ви в мене єсть, мамо.
П р о к о п и х а. Спи... Бормочеш отам... Спи...
Запанувала тиша. Матір повернулася на бік і захропіла. Андрій ще довго вертівся на печі, переосмислював своє життя. І це ані трохи не завадило Андрію прокинутися раніше Прокопихи. Наносив води, наколов дрівець і розтопив піч. Він сів за стіл, і, взявши газети, що стояли на етажерці біля вікна, почав їх перечитувати. Через деякий час прокинулася і Марія.
П р о к о п и х а. Боже мій, голубе... Коли ж ти проснувся?
А н д р і й. Недавно.
П р о к о п и х а. О, Господи, ти хоч їв?
А н д р і й. Вас чекаю.
Стара скочила з ліжка, хутчій вмилася і впала на коліна перед іконою.
П р о к о п и х а. В ім’я Отця, і Сина, і... Я зараз, я не довго... В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь... (Хреститься, шепоче ранкові молитви).
Андрій відклав газети в сторону і швидко вийшов на двір. Почав відкидати сніг на подвір’ї. Марія домолилася і накрила на стіл. Потім, ненароком натрапила на одну з газет, що залишив на столі син. Вона взяла газету в руки і почала читати синову статтю. Заплакала.
ДІЯ ТРЕТЯ
Пройшов рік. Літо. Андрій все ще живе у мами. Сіра сільська буденність допомогла забути про те, що сталося в Києві в Андрієвій квартирі. Син Марії Прокопихи влаштувався на нову роботу – охороняє орендований ставок. Про стару роботу журналістом Андрій вже й не згадував. Хата. Та сама обстановка. Над піччю висять сушені лікарські рослини, на печі розстелена газета, на якій теж сушаться ромашка, нагідки, липа, звіробій і ін. Вечір. Андрій повернувся з роботи.
А н д р і й (втомлений). Мамо, давайте їсти, я голодний...
П р о к о п и х а. Зараз, зараз... (Пішла до печі. Загрюкотіли каструлі та казани). Зараз, даю...
А н д р і й. Я тут риби трохи приніс.
П р о к о п и х а. О-о-о, мій молодчина... (Пауза. Ставить перед Андрієм на стіл їжу). Андрію, про тебе питала твоя подруга дєтства.
А н д р і й. Яка ще подруга?
П р о к о п и х а. Ґандзя.
А н д р і й. А-а-а... Ґандзя? Чого вона хотіла? Скільки часу я вже тут, а вона лише тепер мене помітила?..
П р о к о п и х а. Ну, бач... Питала чи ти на довго приїхав.
А н д р і й. Мабуть чувала ті плітки. Що по селу ходять.
П р о к о п и х а. Які ще плітки?
А н д р і й (їсть). Та такі, прості плітки. Кажуть, буцімто я розвівся з дружиною, від дитини відказався, а свою квартиру з роботою на оковиту проміняв.
П р о к о п и х а. Дурні ті люди, якщо таке кажуть (задумалась). Ти їж, їж... Вони ж дурні, не знають правди.
А н д р і й. І не кажіть нікому правди. Нехай думають що хочуть, тільки не чіпають моєї покійної дружини з дитиною.
П р о к о п и х а. Ні, я буду мовчати... Ось тобі хрест (хреститься). А тобі треба жити далі, треба шукати нової дружини...
А н д р і й (перебив). Я не зможу...
П р о к о п и х а. Зможеш! Ти ще молодий, а попереду ціле життя. Ось Ґандзя, чим не дівка? Роботяща, красива, розумна.
А н д р і й. Мамо!
П р о к о п и х а. Ась? Що, я не так кажу? Ще зі школи вона тебе любить. Чекала тебе скільки, а ти одружився. І тепер вона тебе не забула. Ач, як питається...
Хтось стукає у двері.
П р о к о п и х а. Хто? Кого так пізно?..
Г а н д з я. Це я, Ґандзя...
П р о к о п и х а. Про вовка промовка (на півголосом).
А н д р і й. Га?
П р о к о п и х а. Та нічого... Зараз, зараз!.. (Відчиняє двері).
Г а н д з я. Здрастуйте, тітко Маріє! (Побачила Андрія). Привіт, Андрію!
П р о к о п и х а. Дай Бог здоровля!
А н д р і й (закашлявся). Привіт!
Г а н д з я. Тітко Маріє, у вас немає позичити хліба? Ми цілий день в полі. Вечором кинулися, а хліб скінчився... Хоч муки, може, на млинці одолжіть...
П р о к о п и х а. Так, зараз... Я тобі буханець і так дам... (Пішла до печі).
Г а н д з я. Приятного апетіта, Андрію!
А н д р і й. Дякую.
П р о к о п и х а. Мо’ й ти з нами поїси?
Г а н д з я. Та ні, я бігтиму, матір з Івасиком ждуть (вхопила буханку домашнього хліба). Ой, спасибі вам, ми потім з вами якось розійдемося. До побачення, спокійної ночі (вибігла з хати).
А д н р і й. Спокійної ночі...
Прокопиха зачинила за дівчиною двері і зайшла з сіней в хату. Андрій мовчки доїдає, а мати тихо сіла і дивиться на нього.
А н д р і й. Може зараз і недоречно у Вас таке питати, щоб ще не дай Бог уночі не приснилося... Але я хочу знати, як помер наш дід Іван. На скільки я пам’ятаю, він якось загинув, чи що... Ма?
П р о к о п и х а (зітхнула). Ой, загинув... Згорів твій дід Іван.
А н д р і й. Ма, а чого Ви мені ніколи про це не розповідали?
П р о к о п и х а. Бо ти не питав.
А н д р і й. Тепер питаю, розкажіть, мамо!
П р о к о п и х а. А що там розповідати? Ну, була зима. Тріщали морози до тридцяти градусів, а худоба на фермі хотіла пити. Бригадир і зоотехнік колгоспу відпустили на весілля батькового напарника, а його заставили вийти на роботу, хоч він і був у відпустці. Водокачка працювала на дизелі, який через мороз не міг запуститися. Довелося розігрівати паяльною лампою... Де вона, та чортова лампа, взялася?.. Мотор зайнявся (взялася обома руками за серце). Щоб загасити вогонь, батько схопив халат, який висів на металевому штирі, забитому в стіні. Він, твій дід, не знав, що напарник повісив туди відро з бензином і прикрив тим чортовим халатом.
А н д р і й. Ой... (Прикрив однією рукою рот і звів жалісливо брови).
П р о к о п и х а. Бензин вихлюпнувся... (заплакала, зашморгала носом). Облив твого діда Івана з голови до ніг... Не пройшло й секунди, як... (шморгає носом) як він спалахнув. А доярки все бачили, потім мені розповідали це страхіття. Кажуть: „Йдемо на роботу, а на зустріч біжить і кричить від болю людина вся в полум’ї”.
А н д р і й. А жінки, що, не могли затушити якось той вогонь?
П р о к о п и х а. Бач, не затушили. Дід падав і качався по снігу, але це нічого не дало. Горпина Биченко відразу ж зомліла. Авжеж, таке не кожен день побачиш... Я сиділа в лікарні біля батька майже добу, а потім він мені каже: „Йди додому, мені вже легше”. А я повірила і пішла додому, бо тебе малого з бабою Мотрею лишила на хазяйстві (пауза). Прийшла я додому. А мене вже й сповіщають, що кров у артеріях не циркуліровала і він помер (пауза).
А н д р і й. Як же Вам було важко, мамо! Щойно чоловіка поховали, тут батько, мій дід погибли, а за тим і баба Мотря... А Ви кажете, Бог зглянеться... Де там? Бог любить коли Ви заказуєте молебень чи панахиду, коли останні гроші викидаєте на свічки за упокій. А сам же й пальцем не поворушить, щоб вам допомогти.
П р о к о п и х а. Важко, звичайно важко, а хто казав, що буде легко? (Важко вдихнула і видихнула повітря). А ти, Андрію, не дурій і живи далі. Шукай собі жіночку, а там, дай Бог, і діточки з’являться.
А н д р і й. А Таня з Миколкою?
П р о к о п и х а. А що Таня з Миколкою? Вже рік пройшов як їх немає...
А н д р і й. Вини б мене не пробачили.
П р о к о п и х а. А що робить? Ти ж не можеш усе життя побиватися за померлими. Чи мо’ в ченці вирішив податися?
А н д р і й. Та ні ма, що Ви таке кажете?
П р о к о п и х а. А що, сину? Життя йде далі, а ти дивись, не прогав свою молодість.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Теплий літній день. З курника вибігла Гафія – некрасиве дівча років двадцятип’яти, тримаючи в руках шість яєць: три в одній руці, три – в другій. Вона жирненька, і вправна лише тоді, коли її посилають за яйцями до курника чи за диньками на город. Софія (старша на два роки сестра), яка теж не красуня і теж має на своєму череві жирок, сидить з мамою в хаті.
Г а ф і я. Мамо, мамо! Софо! Агов! Тато з базару приїхали! Ідіть зустрічайте!
Біжить до хати, зашпортується за поріг, і, падаючи, розбиває всі яйця. Матір із сестрою вибігли на двір бо почули якийсь гуркіт.
М а р ф а. Що тут сталося? Такий гуркіт, наче стадо коней пробігло по веранді!
С о ф і я. Та ні, мамо, це Гафка впала. Мабуть, жерти так спішила, що з радості всі яйця і побила. Ха-ха-ха…
Г а ф і я. Закрий свою пащу пропащу! Бо зараз як дам… Іди краще батька зустрічати.
М а р ф а. Ой, гляньте, доні, це ж татко приїхав!
Г а ф і я. Ото ж бо я й кажу, а ви все коні та коні.
С о ф і я (ліниво). Батько он ще як далеко, а ти, чорнорота, вже такий галас здійняла, не дала навіть хвильки, щоб додивитися сон. (Позіхає та потягується).
Г а ф і я. Це я чорнорота?
С о ф і я. Та не я ж, не я!
Г а ф і я. Ах ти ж рижа сволота! Ондатра облізла! Я тобі зараз покажу хто з нас чорнорота, а хто - ні!
Гафія хапає палицю, що лежала поблизу, і мчить у хату за Софією. Цим часом зайшов у подвір’я батько.
М а р т и н. Що тут сталося? Де ж наші дівчата?
М а р ф а. Знову, як завжди, б’ються! А посварилися з того, хто тебе, Мартине, зустрічатиме перший – той і з’їсть всі бублики.
М а р т и н. То де ж вони, чому не зустрічають? Кому ж віддавати бублики?
М а р ф а. Авжеж мені... Я ж перша зустріла тебе. А доням я щодня видаватиму по одному.
Мартин віддає три зв’язки бубликів дружині. Цим часом вибігають з хати їхні діти.
Г а ф і я. Тату, мамо, Софія з’їхала з глузду! Вона хоче мене вдарити різкою! Ой-ой-ой!
Ховається за спинами батьків.
М а р т и н. Та ви обоє подуріли! (Пауза). Стою оце на базарі, продаю рибу, а люди з сусіднього села питаються:
- А чи не повиходили твої доні заміж?
- Ні!
- А чи працюють де?
- Ні, не працюють, роботи нема!
- Що ж це вони в дівках засиділися? Та й на твоїй шиї не зможуть же цілий вік сидіти! Шия, то така штука, що скоро й зламатися може, як-не-як, а доні у тебе великі!
Ото ж і я кажу, що великі!
Г а ф і я. І я?
М а р т и н. І ти, доню, і Софія! Обоє вже великі дівзулі! Заміж вам пора!
М а р ф а. Пора, пора…
С о ф і я. Заміж? А за кого ж я піду. Тут, в нашому селі нормального й хлопця нема!
М а р ф а. Як це нема?
М а р т и н. Як це нема, а Семен, а Дмитро!
С о ф і я. Вони – алкоголіки! Не хочу собі чоловіка-алкоголіка! Якщо він буде, оце, приходити додому з роботи п’яний та ще й битиме мене, як ото ви маму, то на біса він мені такий здався! Я ж відразу прожену і вручу йому всі його манатки, як медалі на спортивній олімпіаді!
М а р т и н. Ох і клепана ж ти на язик! Якби ти ще так до роботи!
М а р ф а. А Андрій…
М а р т и н. О, а Андрія ти не хочеш?
С о ф і я. Якого?
М а р т и н. Пркопчиного… Ну, той що журналіст!
С о ф і я. Так він же одружений!
М а р т и н. Ні, не одружений! Він покинув дружину і переїхав до матері жити.
С о ф і я. А син?
М а р т и н. І сина покинув…
С о ф і я. Андрій і хороший хлопець, але я не хочу заміж!
М а р т и н. Ет, дурна твоя рижа башка! Добиватися треба свого щастя! До-би-ва-ти-ся… Його ж не принесе тобі лелека навесні, під двері не поставить!... Сидіть, сидіть усі на моїй шиї… Ет…
Мартин розсердився і пішов до хати сварячись.
С о ф і я. Добиватися?
Г а ф і я. А я теж хочу заміж, мамо!
С о ф і я. Закрий свою пащу пропащу! Мені скоріш треба…
М а р ф а. Нехай, ось, віддамо заміж Софу, а потім і за тебе візьмемось. А зараз не ний як скажене порося… На ось бублика та йди до хати, а то вже голова від тебе розболілася…
С о ф і я. Добиватися… (Задумливо, до себе, коли всі пішли до хати). Так значить добиватися? Буду добиватися! (Присіла на поріг і схилила голову собі на коліна).
ДІЯ П’ЯТА
Пройшов рік. Андрій, забувши про нещастя, що сталося в Києві з його сім’єю, став зустрічатися з Ґандзею. Вже відгуло село, дізнавшись про Тетяну і Миколку (покійних дружину і сина Андрія) правду. Літо. За хатою Прокопихи, у саду, серед пахучих вишень та черешень стоїть лавочка. Вечір. Боса Ґандзя прибігла з повною пеленою яблук та груш. Не діждавшись Андрія, почала тарабанити у вікно.
П р о к о п и х а. Хто це так у вікна гамселить? (Рушила до вікна). Горілки нема, ще не гнала!
Ґ а н д з я. Це я, тітко Маріє!
П р о к о п и х а. А, це ти, Ґандзю, кажи діду Омельку, що горілки в мене нема, скінчилася…
Ґ а н д з я. Я не по горілку прийшла, а до Андрія.
П р о к о п и х а. А-а-а… зараз я йому скажу, зачекай. Зараз він вийде.
Ґандзя присіла на лавку - чекає Андрія. Він же підійшовши ззаду, злякав її. Ґандзя стрепенулася і випустила з рук пелену.
Ґ а н д з я. Дурень! А якби у мене серце стало, що б ти тоді робив?
А н д р і й (поцілував її у щічку). Я скучив за тобою, моє зернятко!
Ґ а н д з я. Я тобі он груш з яблуками принесла… (показує на землю). Пригощайся! (Згинається, збирає).
А н д р і й. Я допоможу…
Андрій і собі згинається, щоб збирати фрукти, але стукається лобом з дівчиною.
Ґ а н д з я. Та що се з тобою сьогодні, Андрію! Ти не можеш обережніше махати своєю головою?
Засміялися обоє. Спочатку вони стали на коліна, а згодом і сіли на землю, воркуючи при цьому як голубки. Прокопиха, йдучи мимо до криниці по воду, помітила їх.
П р о к о п и х а. Агов, молоді, вам що, лавочки мало?! Ти глянь, порозсідалися тут, як корови на тирлі. Ви б ще повилягалися тут!... Ану бігом повставайте! Чи ви хочете геморой до своїх останніх днів лікувати?
Андрій і Ґандзя повставали з холодної землі. Прокопиха, діставши з криниці води, пішла.
А н д р і й. Знаєш, Ґандзю, мені здається…
Ґ а н д з я. Креститися треба, коли здається!
А н д р і й. Мені здається, я тебе дуже-дуже люблю. Люблю до нестями…
Цим часом Софія Свинарчук проходила мимо Прокопчиного саду. Почувши голоси Андрія і Ґандзі, заховалась за тин і стала підслуховувати розмову.
Ґ а н д з я. Що ти таке кажеш, перестань!
А н д р і й. А якщо я говорю правду?
Ґ а н д з я. Правда не така солодка!
А н д р і й. А якою ж повинна бути правда?
Ґ а н д з я. Ну, хоч трохи з гіркуватим присмаком…
А н д р і й. У мене поцілунки гіркі… (Обняв Ґандзю, поліз її цілувати).
Софія, задивившись на них через щілину, падає ламаючи тина.
С о ф і я (перелякано дивлячись на Андрія і Ґандзю). Добрий вечір вам… (Розгубилася). А я тут, хи-хи... Я тут мимо проходила (переминається з ноги на ногу), та й думаю, ото, а чи не зайти мені до вас в гості… Хи-хи…
А н д р і й. Якщо Ви до мами, то вона в хаті… До речі, якщо за горілкою…
С о ф і я (перебила). За горілкою, за горілкою…
Ґ а н д з я. Нема горілки, тітка Марія ще не гнала.
С о ф і я. Кого?
Ґ а н д з я. Не кого, а що – горілку.
С о ф і я. А-а-а… А я до тітки Марії по другому вопросу!
А н д р і й. Мама в хаті. Позвати?
С о ф і я. Ні-ні, я сама вже її знайду.
Софія пішла в подвір’я. Там, заховавшись за скиртою соломи, стала підслуховувати далі. Прокопиха вийшла з хати знову за водою і уздріла Софію.
П р о к о п и х а. Агов!
С о ф і я (злякалася). Ой! Ой, це ви тітко Маріє?
П р о к о п и х а. Як бачиш… А що це ти там робиш? Я вже була подумала, що це малі бешкетники прийшли мені солому спалити.
С о ф і я. Ні, ні… Це я прийшла Вам сказати, що… (придумує) що Вас хотіла бачити моя мама.
П р о к о п и х а. Чого ж це вона хотіла мене побачити?
С о ф і я. Не знаю, мабуть, побалакати хоче.
П р о к о п и х а. А чого ж вона сама до мене не прийшла?
С о ф і я (Змигнула плечима). Не знаю, мабуть, зайнята сильно.
П р о к о п и х а. Ну, я теж зараз не зможу прийти… Ось доперу, та й через годинку заскочу на пару хвилин.
С о ф і я. Угу.
П р о к о п и х а. Так і перекажи. Чула?
С о ф і я. Угу.
ДІЯ ШОСТА
Прокопика прийшла до Марфи Свинарчучки дізнатися про що вона хотіла поговорити. Зіпнувшись на тин, почала кликати Марфу.
П р о к о п и х а. Марфо! Агов, Мар-фо!
М а р ф а (вибігла боса з хати. Перелякано дивиться то в одну, то в іншу сторону). Чого кричиш, наче пожар де? Чого?
П р о к о п и х а. Софія казала, що ти хотіла б зі мною поговорити.
М а р ф а. Хто сказав?
П р о к о п и х а. Софія.
М а р ф а. Хотіла, хотіла… (Взуває колоші, бере в руки качалку і виходить до воріт).
П р о к о п и х а. Добрий вечір!
М а р ф а. Кому добрий, а кому – не дуже!
П р о к о п и х а. А що, щось сталося?
М а р ф а. Сталося!... Люди мені почали доносити, що ти на мене наклепи робиш. Я ледве не зомліла коли почула.
П р о к о п и х а. Які такі наклепи?
М а р ф а. Ґвалт, люди добрі! Вона ще питає які такі наклепи. Та ти б постидалася таке питати, іродова ти душа!... Хто казав, що я – кошарська підстилка? Хто казав, що буцімто я зрадила орендатору Вишневському і погналася за довшим рублем до Коваля? Хто казав, що я хвасталася, буцімто у Коваля чистіше бурякове поле, а він, дурак, ще й більше за це платить? Ти як ляпаєш про мене своїм некістлявим язиком, то не забувай і про себе!
П р о к о п и х а. Марфо, я нічого про тебе не говорила поганого. Схаменися!
По трохи на крики почали збігатися сусіди. Поставали відкривши роти, слухають. З хати Свинарчуків повибігали і дівчата з батьком.
М а р ф а. Люди добрі, сама така ж як я, а мене зробила підстилкою. Вона каже ніби я у неї щось покрала.
П р о к о п и х а. Не щось, а качину тушонку з погребу таскаєш та своїх голопузих щенят кормиш. Та я ж про це мовчала, нікому не казала! Село ж до цих пір нічого не знає! А кури твої, яку шкоду мені зробили!...
М а р ф а. Ти бач, чучало горохове. Вона сердиться, що мої кури та в неї їдять. Та я ж, добра душа, не серджуся, що твої кури в мене несуться! Твої ж кури в тебе повдавалися! Півня відбили від моїх курочок нещасних.
П р о к о п и х а. Ах ти ж, хай мене Бог милує, страшна та гидка качка! Ти ж краще скажи скільки на свою морду сметани вилила. Ти ба, і зараз блищить, як кабак проти сонця. Ти б краще тією сметаною свого Мартина відгодувала! Він в тебе як з хреста знятий – одна шкіра та кишки… тьху, кістки!
М а р ф а. Ой, лишенько, люди, а сама забула, як торік в мене гроші позичала, та на свою дурну і лису голову парик купувала. Та ще куди-куди, аж у Хмельницьк погналася. А борги мені до цих пір моїми ж яйцями віддає.
П р о к о п и х а. Я гроші не на парик, а на ліки позичала. Дурна твоя рижа башка (хреститься). Бачить Бог мені нема про що з тобою говорити (плюнула, розвернулась і пішла додому).
М а р ф а. Ти диви, вона мені ще тут плювати буде. Тьху на тебе. Тьху! (Розвернулась і теж пішла до хати. А за нею і Мартин з дівчатами).
Люди, які позбігалися на сварку побачивши, що вже нема на що дивитись, порозходились перешіптуючись.
СЬОМА ДІЯ
У переддень Івана Купала. Софія, збираючи у посадці за селом дрова узріла Ґандзю.
С о ф і я. Здрастуй, Ґандзю (підлесливо).
Ґ а н д з я. Здрастуй (крізь зуби).
С о ф і я. А що се ти тут робиш? Теж за дровами для вогнища прийшла? А-а-а, (побачивши в її руках трави) ти за цілющими травами прийшла?
Ґ а н д з я. А тобі вже яка різниця? Ти по дрова прийшла, то ж збирай мовчки, як ні – то будь здорова.
С о ф і я. А що се ти ніби сердишся на мене. Я ж тобі нічого поганого не зробила!
Ґ а н д з я. Я не лише на тебе, я на весь ваш рід зла.
С о ф і я. Та що з тобою, Ґандзю?
Ґ а н д з я. Та нічьо. Вашій матері просто треба вкоротити дліннючого язика. І чим скоріш це станеться – тим краще, зрозуміло?
С о ф і я. А-а-а, це ти через те що моя мамця з Прокопихою поскандалили?
Ґ а н д з я. Не з Прокопихою, а з тіткою Марією!
С о ф і я. Ти ж зрозумій, що моя мамця права…
Ґ а н д з я. Ха, права? Тоді ти нічого не розумієш!
С о ф і я. Ну добре, добре. Та не хвилюйся ти, все буде нормально. Ти навпаки не сварилася б, а помирила їх краще.
Ґ а н д з я. Та їх вже не можливо помирити.
С о ф і я. А я знаю, а я знаю!
Ґ а н д з я. Що ти вже там придумала?
С о ф і я. Я знаю як помирити матір з тіткою Марією!
Ґ а н д з я. Розповідай!
С о ф і я. Якраз після дванадцятої години – Івана Купала! А знаєш, що у цей празник можна помирити кого завгодно. От я цим і займуся. Все, мені пора, я біжу бо не встигну приготувати все що треба.
Ґ а н д з я. Ану стій! Розповідай, що ти там задумала?
С о ф і я. Хочу помирити. А ти не хочеш зробити це зі мною?
Ґ а н д з я. А що треба робити?
С о ф і я. Приходь сюди ж о дванадцятій ночі – підеш зі мною у скали збирати трави для спеціального зілля… Прийдеш?
Ґ а н д з я. Я що, схожа на дуру?
С о ф і я. Не хочеш – як хочеш (розвернувшись йде).
Ґ а н д з я. Постривай! Сьогодні?
С о ф і я. В ніч на Івана Купала!
Ґ а н д з я. Де зустрічаємось?
С о ф і я. Тут!
Ґ а н д з я. Я прийду з Андрієм.
С о ф і я. Ні! Ти що здуріла? Я могла б і тебе не брати! Ти повинна бути одна! Зрозуміло? Од-на…
Ґ а н д з я. Зрозуміло…
С о ф і я. Я чекатиму!
ВОСЬМА ДІЯ
О четвертій годині ранку чимось збентежений Андрій забігає до хати. Прокопиха ще спить.
А н д р і й. Мамо! Мамо, прокидайтесь…
П р о к о п и х а. Що там сталося? Тихше, тихше кричи – голова болить, серце болить, а ти - «мамо-мамо»…
А н д р і й. Мамо, Ґандзя пропала!
П р о к о п и х а. Як, пропала? Куди?
А н д р і й. Все село оббігав, а Ґандзі не знайшов. Її ніде немає. Мамо…
П р о к о п и х а. Вона, мабуть, жартує з тобою. Десь заховалась і сміється приказуючи: «Нехай побігає за мною, якщо любить. А якщо не бігатиме, значить я йому не потрібна».
А н д р і й. Це не жарт! Кажуть, вона пішла до скель шукати квітку папороті.
П р о к о п и х а. Здуріла, мабуть, твоя Ґандзя.
А н д р і й. Ні, тут щось не те, мамо, вона не жартує зі мною і не здуріла… Щось лихе трапились. Чує моє серце біду і ниє, ниє, ниє…
Стукіт у вікно перебив Андрієві слова.
А н д р і й. Хто?
Г о л о с. Це Микола, відчиняй, Ґандзю знайшли!
А н д р і й. Знайшли? Знайшли!...
З надією в очах стрепенувся і вибіг на двір. А за Андрієм і Прокопиха, боса і в нічній сорочці. Перед Андрієм стоїть юрба переполоханих селян, які постійно перешіптуються між собою, а на холодній землі лежить кроваве тіло молодої дівчини – Ґандзі.
А н д р і й (підбіг, обіймає, цілує). Ґандзю, Ґандзю, що з тобою? Дихай! Та дихай же ти! Я наказую тобі – дихай! Я люблю тебе… живи… Ґандзю, не вмирай, я благаю тебе… Господи, ну зроби що-небудь, благаю тебе!
С о ф і я (з юрби). Її, мабуть, русалки залоскотали…
Г о л о с. Її знайшли на березі річки… Це самогубство. Вона зі скелі стрибнула…
Побачивши таку картину та почувши такі слова, стара Прокопиха зблідла. Вона стала на коліна тримаючись за серце, а потім і зовсім сіла на холодний поріг. Ніхто на стару не звертає уваги через таке горе.
А н д р і й. Ґандзю, не покидай мене, я кохаю тебе, ти чуєш?
Г о л о с. Андрію, відійди від неї, вона вже мертва.
А н д р і й. Вона жива… (Схилившись над тілом коханої - заплакав).
Г о л о с. Вже - мертва…
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Відразу ж прибігла мати Ґандзі, яка теж примовляла і оплакувала тіло. Другого дня у селі було два похорони. Ховали Ґандзю і Марію Прокопиху, яка померла тієї ж злощасної ночі на порозі своєї хати від серцевого нападу.
Ніхто в селі так і не дізнався про те, що Ґандзю з високої скали у річку підштовхнула Софія. Вона надіялась на те, що Андрій, коли не стане Ґандзі, буде зустрічатися з нею. Але цього так і не сталося. Відразу ж після похоронів, подейкували, що Андрій пішов у монастир, в який саме – ніхто не знав. А коли він приїжджав раз у рік, щоб провідати могилки та покласти свіжих квітів, ніхто до нього не наважувався підійти щоб поговорити.
Софія Свинарчучка отримала своє – психлікарню. Потрапила вона туди після одного випадку. Коли вона посварилася зі своєю сестрою за бублики, то побила її, а потім, зв’язавши та запхавши Гафію в мішок, підвісила у кухні на бантинах.
Кінець
ID:
354588
Рубрика: Інше
дата надходження: 02.08.2012 00:19:15
© дата внесення змiн: 02.08.2012 00:19:15
автор: ІванЖусєв-Полтавський
Вкажіть причину вашої скарги
|
