В тишині зозуля закувала,
Жайворонок в крилах заховав
Те, про що вона співала,
Те,чого цей світ не знав.
Він поніс цю пісню по Землі,
Крізь дощі холодні, і сніги,
Він – неначе Привид у імлі,
Наче, таємничі береги!
Від снігів холодних замерзав,
Від дощів й вітрів ховався.
В крилах пісню він тримав,
Перед труднощами не здавався.
Мокре пір’я зігрівало сонце,
Ніч – натхненням огортала…
Відчини своє віконце,
Щоб Зозуля закувала!
Хоч пісні тобі відомі,
Слухай, поки є ще час!
Ми знаходимось в полоні,
Бо відкриваємось не раз!
Зозуля жайвора просила,
Щоб пісню серця він доніс
До твого серця в своїх крилах,
Щоб Ти покинув темний ліс!
Ах як же добре все! Чудово!
Лунає Жайворонка спів!
Хоча мелодія й не нова,-
Проте вона із Твоїх снів!
А Жайвір серцем заспівав
Ту пісню, що на крилах ніс…
Хоча Ти ці пісні вже знав,-
Та бачив поруч тільки ліс….
Тепер Ти знаєш, що є Світ!
Дощі холодні, люди, небо!
Тут Жайвір залишив свій слід.
Додому повертатись треба.
Ти насолоджувався співом,
Забув Зозулю, що кувала…
Земля покрилася вже снігом,
З Землею й пісня засинала…
В сирих руїнах синагоги
Гніздечко вітер огорнув….
Заснуло все . Дрімають боги…
І спів у небі потонув…
А сніг всю землю покриває,
І Жайвір до гнізда летить,
Вже простір з вітром розмовляє,
Усе навколо мирно спить.
Не чути вже Зозулі нині,
Забута…. зникла у снігах…
Ридає у снігах Калина,-
Несе на крилах Жайвір прах!
Лиш тільки вітер повиває…
Колись цю пісню дарувала.. -
Зозуля…а тепер гукає:
- «Ти пам’ятай, що я кувала…»