В суспільному болоті метушні
міського люду, бачу сірі душі.
У погляді пусті рахунки днів,
У голові смутні й нещирі речі.
Твоєю вотею, Твоїм безсмертним дном
Так всі живуть, наче на силу
Де твій «фатум»? Тут долі тільки злом
Через сто літ зустрінем може диво
Зараз кипить убивств густа ріка
І кожне серце бється з сильним болем
Де ті, що люблять? Що таке вона?
Та , про яку багато так говорять?
Чому , коли ти плачеш –ти ніхто?
Бо це останній дзвін перед провалом.
Чому в очах не пламенить добро?
І хвилин щастя у житті так мало…
Всі очі десь шукають темний кут
А серця можуть просто тут завмерти
Та вирватиль із твоїх міцних пут
життя не може. Може краще вмерти?
Сиди, чекай, десь може увісні
ще хтось шматочок щастя обіймає.
Та ти собі живи в своїй імлі
Та радуй всіх, ще не відкритим раєм….
