О, боже-боже, скільки того цвіту –
На тому боці терен закипів,
А солов`ї, весни веселі діти,
В чагарниках приховують свій спів.
Старезні верби довгі сиві коси
Полощуть в тихій заводі ріки,
Зібгало їх життя, але і досі
Вклоняються їм літні парубки.
По два кремезних дуба біля броду
Вітають геть зажурених, сестриць,
Бо пам`ятають їх дівочу вроду
І зелен-цвіт розплутаних косиць.
Бо вже нема на світи тої пташки,
Що звеселяла серденько моє.
Матусю, рідна, як без тебе тяжко,
І ніч безсонна спогади снує.
У той тернівник ми з тобою, мамо,
Колись убрід ходили навесні,
Щоб заспівати там із солов`ями
Твої, в весну закохані пісні.
