Сьогодні ми ідемо в бій!
Могутній наш і рівний стрій,
Чекає мовчазно наказ.
Лиш командира рвучкість фраз:
- На «караван»!... Останній раз!!! -
Зриває тишу на майдані.
Слова ці можуть буть останні
Для мене, іншого солдата…
Холодний відблиск автомата,
Та дерзке полум’я в очах –
Нема вагань, відсутній страх!
І лиш здуття яремних вен…
Бере літак на право крен:
- Десант – завжди! Десант – у бій!
Крок в ніч, а далі «затяжний» -
Скрутило шовковисті стропи
У косу кралі Пенелопи!
Сяйнув між зорями штик-ніж,
А в мозку билось: - Ріж вже! Ріж!..
Смикнув за лямки запасний,
Аж м’яз звело: – Гаразд живий!
Та із землі немов мара,
У небо мчать вже «трассера»,
Джмелями десантуру жалять.
Зі скелі ДеШеКа в нас валять…
Удар в підошву, є земля!
Ще мить і автомат стріля,
Плює свинцем у темінь ночі…
Та мозок вірити не хоче:
- Здали десант синам Пророка?!
Приціл розпривсь. Ох сліз морока!
Секунда, й крига у очах,
Вагання геть! До дідька страх!
Не обговорюють наказ!
- Цей «караван» - останній раз!!!
А з ліва в гору смолоскип,
Із щебня вибитого, гриб
Накрив мене немов намет.
- В десятку б’є гранатомет!-
Подумав і втонув в тумані.
Ще виплюнув слова останні
З кровиною яремних вен:
- Здали десант вождям племен…!!!