Чому не спиться мені тихими ночами?
Чому думки танцюють в голові?
Чому уранці замість запашної кави
Я перш за все хочу почути голос твій?
Не дає спокою мені таке питання:
Чому я посміхаюсь дивно так усім,
Чому при усвідомленні про твОє існування
Я щиро радуюсь, що теж живу на світі цім?
Це не нормально, це неправильно, критично..
Люди засудять за такий секрет.
Але мені всерівно, хай звучить це прозаїчно,
Та я з любов"ю згадую маленький твій букет.
Перед собою часто уявляю твої очі,
Що загадково так всміхаються мені.
А брови просто голову морочать,
Аж руку піднімаю, щоб провести пальчиком по них.
Бо, твоє тіло - то моя абетка,
Яку так хочеться вивчати знов і знов.
Нехай для тебе буду я удачлива монетка,
Що іноді, хоч трошки підігріє кров.
Бо, так люблю, коли тихенько ти говориш "Тама",
Коли від дотику - шалена голова
І хочу я до тебе до безтями..
Так міцно обійняти й промовчати ті слова.
Ось вже і відповідь малюється первинна:
Бо - це не сполучник, це ім"я.
Я так собі придумала, в цьому провинна.
Бо, зорі ти мої, а я - твоя зоря.