|
Все на мить помутніло. І в наступну секунду чіткість добігла 100-го %. Я зрозумів,що знаходжусь на якомусь старому складі радіаційних хімікатів. Вперше я відчув як не пахне повітря,ви скажете повітря немає запаху,та я доведу,що має. Воно пахне життям, пахне робочими буднями, сигаретами, чоловічим потом, а зараз воно не пахло нічим, навіть собою.
Навкруги спокійно спочивали пестициди, у своїх круглих залізних могилах,ніхто з них не мав ні свого імені, ні навіть коду,вони не знали, коли вони народились, їх це не цікавило ,вони просто лежали отут ,просто так без причини,нікому не потрібні,ні для чого не придатні. В сірих потрісканих стінах не було навіть грибка, йому нудно було б тут,ні з ким поговорити,ні кого не заразити.
Самотнє покинуте приміщення,його прикрашали самотні сходи,дерев*яні ступені чи то пак степені,по яких ніхто не ступав,ніхто їх не рахував… Сам процес цей був смішним,час – це просто якийсь абсурд,якби тут були люди і ти їм щось сказав би про час, вони б напевно віддали б тебе у божевільню і сміялися б ще довго із тебе.
У цьому складі було брудно,ну не те, щоб заболочено чи ще щось,а просто багато бруду, пилу, якому нарешті дозволили гуляти цими незвіданими дикими просторами,цими дірками в стінах і шпарами в підлозі.
Це тривало лиш одну нещасну долю секунди, ну принаймні мені так здавалось, бо ж тут час не мав ніякого значення,основною точкою відліку було чуття, почуття, чутливість…
І враз у повітрі я відчув ще когось,це був лисий, скоцюблений, смердючий, склерозний, але врешті решт це був монстр, я не довго шукав як його назвати, він сам це зробив, назвав себе Страхом. Він просто отак цинічно усміхнувся мені, підморгнув з під своїх тріснутих окулярів і прошепотів.
І враз чи то в два у голові з*явились тисячу голосів, чужих голосів вони кричали, шепотіли, занудно гомоніли , і я навіть від несподіванки не зміг розібрати жодного слова. Та зрозумівши, що головне тут відчуття, я почув такі тисячі фраз – без змісту –
- Що це за місце…місце….місце – мовив чоловічий голос
- Що я тут роблю – прошепотів потворний жіночий
- Для чого я тут – закричав занудний
- Що ж мені робити
Та один голос мені справді сподобався, бо він не кричав, не шепотів і не здиблював мої нерви, він ніжно заспівав – Ти тут, значить так має бути, ти тут для якоїсь роботи.
І я послухався і заспокоївся. На сходах з*явився чоловік. Він був лисим,з апельсиновими тонкими гнівно піднятими цукатами-бровами, густі руді вуса надавали йому ще більш гнівного виразу обличчя… Він мовчав і стояв на цих дерев*яних сходах,спостерігав за мною. В його голубих блакитях не було нічого, навіть натяку на щось. Чоловік просто взяв і побіг, навіть не взяв, а просто побіг. Побіг за мною. Його швидкі ноги перестрибували через одну,через дві, через три сходинки. Він біг за мною і страх дихав мені у спину, ось він мене наздогнав,ні не чоловік, страх. Цей старий дідок підганяв мене,лаявся, кричав, що мені гаплик,що він наздожене мене і вб*є,уб*є, порубає на шматки, з*їсть, покусає.
І страх подіяв я біг з усіх сил. Я опинився у якомусь покинутому коридорі де навіть двері спокійно лежали-спали собі на стінах,пробігши коридор я знову опинився у попередній кімнаті. « Що ж це за чортівня?Де я ?Чому він женеться за мною?Хто він?» - знову запищали тисячі голосів у моїй голові,та все ж я не зупинявся, біг,промчав коридор,кімнату,знову коридор,знову кімнату,знову коридор….
Я відчув,і прокинувся… Я стояв у центрі цієї кімнати і біля мене знаходились якісь люди. Один – високий, м*язистий чоловік заговорив знайомим мені голосом.
- Він збожеволів… - далі його слів я не розумів.
Потім зашепотіла перелякано жінка.
- Що ж це за чортівня? Що нам робити? … - інших слів я не розрізняв.
Справа стояв якийсь замислений чоловік – Зануда подумав я. І справді він закричав – Цить – знайомим мені голосом. До моїх ніг притулився собака. Я не знаю, що це була за порода, але він скидався на ротфеллера. Собака зі страху скавулів ,його очі блукали кімнатою,дивились на кожного з людей ,шукали заспокоєння.
Я присів обійняв його і почав шепотіти йому на вухо про спогад. Спогад, який прийшов в гості до моєї свідомості саме в цей момент,він був про море,про безкрає море,про тепло-синю солону блакить,про безтурботну мовчазну рибу. І пес слухав,перестав боятись,лизнув мою щоку. Я відчув його вологий гладенький язик…
Та враз це дивне знайомство обірвали швидкі звуки кроків по сходах, біг чоловік з апельсиновими цукатами-бровами – він щось кричав та я його не розумів.
- Біжіть. – прохрипів мій власний голос. Звук прорізав повітря, страх знову наздогнав мене і тепер бив мене ціпком по ногах,вкручував болти мені у живіт і реготав гучно реготав,регіт пригнічував клітини мозку,клітинки свідомості ,серце моє дико скавуліло – тук-тук ттук-тттуккк –тттттуууууккккк-туууууууккк.
Мене заховали за собою обкурені двері. Вони просто відчинились і я опинився під ними. Вони і далі лежали приперті до стіни. І ловили кайф, бо тепер, коли вони нікому не потрібні, вони самі вирішують, що ж їм робити,чим займатись,кого впускати і кому давати себе цілувати.
Я почув кроки чоловіка, він оминув коридор і побіг до кімнати. Серце не переставало битись , повітря різко входило у легені і з великим зусиллям виходило з них.
Та я все ж зібрав волю у кулак і побіг сходами на гору. Там на стелі був прикріплений важіль. Дивний викривлений механізм, він закінчувався візерунком, який нагадував замкову щілину. Я прокрутив його за годинниковою стрілкою і той клацнув. Виявляється цей важіль відкривав люк, який вів на дах будинку.
Вилізши туди я замкнув його і опинився самотньому підніжжі якоїсь скелі. Усе тут було всіяне білою речовиною – вона скидалась на сніг і на попіл, але щось підказувало що це манна.
У грудях пробігло сотні молекул холодного розрідженого повітря, а по тілу замарширували армії блідих мурашок. Я підіймався по скелі і намагався щось розрізнити. Справа скеля напнула свої могутні, вкриті манною, груди,а зліва розташувалось глибоке провалля, у якому я розрізнив вкрите діамантово-білим снігом місто. Воно скидалось на Нью-Йорк своїми високими хмарочосами, і широкими акуратними дорогами . Цими ж пустими шляхами літали білі піщинки манни,здавалось вона всюди,там, тут,вона вкривала хмарочоси неначе крем для гоління. Це було настільки красиво, що моя душа заспівала, тілом протанцьовували хвилі захоплення, я просто не міг відірвати очей, це явище було настільки красивим, що я вмить забув про все,просто споглядав і кохався у цій красі.
Та зло не любить,коли про нього забувають. Цього разу мене охопив напад паніки. Я біг з усіх сил,голоси стихли,у голові було пусто немов у покинутій печері,я мчав не озираючись,тамував задишку. Вибігши на верхівку помітив старезні білі дерев*яні сходи. Вони були кривими,покрученими і хиткими. Я пробіг перші 5 чи то 6 сходинок і переді мною розкинулось ще 4 ступені. Кожен мав свій напрям і свою звивистість,та відчай гнав мене вперед і я мусив швидко зробити свій вибір. Обравши 3 сходи я побіг ними,вони скручувалися у неймовірну спіраль,пробігши її вони закінчилися. І знову переді мною постав вибір,мені довелося обрати один з 4 канатів,ці канати нагадували електричні дроти,вони були такими ж, вкритими шаром ізоляції.
Цього разу я знову обрав 3 канат, і хутчіш поліз ним у гору,часу на перепочинок не було, у скронях було чутно глухі удари мого серця,рук я майже не відчував…
Долізши до гори я відчув, неначе мій живіт вивертають немов мокру тканину,це була фобія,фобія висоти. А висота тут була справді страшно-великою. Цього разу у мене над головою, знову був важіль,з дивним механізмом,але на цей раз над ним не було стелі. Він висів у повітрі.
Я поглянув на місто. Ще раз спробував насолодитись цією божественною красою та вдалось лише на хвилину. Над самим містом висіло, паралельно до горизонту велетенське залізне коло. Воно було прямісінько над його центром.
І знову я відчув параноїдальний смак тривоги,вхопився за важіль і швидко повернув його. Пролунав, якийсь ледь чутний звук. Цей звук виник над металевим колом. Я бачив як він рухається,короткими хвилями-стрибками він дійшов до кола, пройшов крізь нього і збільшився у мільйони раз , сигаретними-кільцями завбільшки з 10-поверховий будинок по горизонталі опустився на місто. Воно здригнулося від цієї звукової бомби-хвилі,в цю мить я не міг почути нічого, що б відбувалося там . Ще секунда і воно вибухнуло,скляні стіни хмарочосів розпалися на крихітні друзки,а самі вони ці гіганти повалилися на землю,я відчув що падаю, падаю вниз… Це кінець,кінець. «Невже Бог також курить»…
ID:
299803
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.12.2011 20:35:47
© дата внесення змiн: 13.12.2011 20:35:47
автор: Gill
Вкажіть причину вашої скарги
|
