Страшно входити у ту річку,
бо далі не ти підеш,
а вона тебе поведе…
Страшно віддати їй всю волю,
всю силу
і всього себе…
Але вона кличе.
Голос її такий,
що не можеш зрушити з місця,
аби втекти.
Не можеш зібрати
розрізнені бризки свідомості.
Твій спротив розбивається об її міць,
наче об камінь.
Річка має багато каменів.
Ти сподіваєшся, що може вдасться по них
перейти на інший берег…
Ти кидаєш у річку те своє сподівання як пліт,
на якому може й допливеш до отих верб,
що над заходом сонця…
Річка не спить.
Тебе приголомшує її могутність.
Вона живе довше ніж ти.
Тому, врешті, ти їй дозволяєш
себе вести…