Кобзарю, здрастуй!
Скільки літ пройшло,
З того моменту, як життєва нива
Твого буття обірвана була.
І ненька Україна твоїми молитвами
Вільна стала, та не та, якою бачив ти її в думках…
Ти зараз спиш глибоким, вічним сном,
І в небесах літаєш десь над нами.
Думок теперішніх твоїх почуть нам не дано,
Але я знаю, серцем ти ще з нами.
В твоїм житті багато є стежок
Порослих терном – ти зумів пройти їх.
А в серці своїм зберігав добро.
Хоч світ хотів забрати, та не вийшло.
Ти завжди будеш в серці нашім жить.
Твої вірші - це не якісь папери!
В них б’є цілющая, джерельная вода,
Та, що сціляти в душах наших треба?
Ти заповів: «Братайтеся, любіть!
Учіть чуже і не цурайтесь свого!
І в душах завжди бережно храніть
Любов до незгасаючого слова!»
Розірвані кайдани в нас давно.
Є своя мова і своя країна.
Єдине, чого в нас не було
Це чуство єдності народу у країні.
Одні із нас поділені на Схід,
Інші до Заходу себе відносять.
Якби ти встав, то всіх би помирив.
Але тебе нема, а за вікном знов осінь…
Кінчаються слова в моїм листі,
Багато ще чого сказать хотіла.
Та я одне тебе прошу повір!!!
Mи змінимо на краще Україну!