В очі вдивляється і просить душу,
Мерехтить вогнями знищених надій
Портрет здичавілий від чуттєвих зрушень,
Повільно умирає від думок і дій.
Він останні подихи безсило хапає,
У тишу викрикує фрази прощальні.
Ніколи не було, не буде, немає.
Ніколи. Нічого. Пустоти брутальні.
Він не здатен відчути ні сум, ні страждання,
Ні радість, ні страх, ні біль, ні ненависть...
Зморений до останньої краплі скитанням,
Він не хоче, не може вже сприймати реальність.
Захований, затуманений склом запітнілим,
Він востаннє і вперше в житті бачить світло.
Споглядає, як лампа згасає в плафоні красиво,
Закритий для себе, закритий для світу.
Йому бути у темряві стін так спокійно.
Йому боляче бачити до себе подібних.
Йому спати в обіймах ковдри надійно.
Йому треба бажання для того, щоб жити...
Ірпінь, (23.09.11)
