Холод... Сирість... Погляди... такі чужі погляди... Стільки байдужості... Просто їм все одно... Кожен другий з телефоном у руках... Перехожі просто йшли... Кожен вдивлявся в мої очі і намагався там щось роздивитися... Але що?.. Що вони там хотіли побачити? Мій біль і смуток? Те відчуття, яке розривало мене на шматки? Чи, може, вони хотіли розгледіти там усвідомлення того, що все вже не буде так, як раніше? Чому?.. Ну ЧОМУ так??! Це ж несправедливо!.. Чому одна мить може забрати все таке дороге для тебе?.. Здавалося, що всі дивилися тільки на мене і всі були такими чужими і холодними, що аж мороз йшов по тілу... Так хотілося заховатися від чужих очей... закричати... вибухнути сльозами, але знаю.. знаю, що не можна... потрібно бути сильною.. І ось воно, те страшне слово, яке так мучить мене... ПАРАЛІЧ... Я не можу усвідомити, ні, я просто відмовляюся вірити у те, що більше ніколи не побачу, як мій дідусь ходить... ніколи не почую його голосу... не зможу поговорити з ним... навіть не зможу прийти і сказати: «Привіт! Як справи?»... Хоча ні, зможу... та відповідь, на жаль, не почую...
Але потрібно вірити, вірити у краще, у те, що все буде гаразд, усе буде, як і раніше. Так буде, я знаю.
