«За порогом растраченных лет»
* * *
А я життя своє не кваплю, як раніше,
І за помилки не суджу в рядочках вірша
Роки приваблювали зморшки, наче соти,
Не рахувала б зовсім їх, якби не квоти…
Не признавалася собі, бо втрачу розум,
Що Бог для долі написав звичайну прозу
Чому ж так довго я молила про кохання
У віці зрілому? А серце – завжди крайнє…
А на порозі розсипались сотні: «Хочу!
Спинити час, проклятий час» і так - щоночі,
Але кресало з безнадій зробило звичку
Літа хитались від порад, немов п’яничка.
А я роки свої не кваплю. Та й навіщо?
Бо я на сходинці стою тепер, найвищій.
Надбала трішки полотна я, молодою,
Для долі витчу рушника та з сивиною.
Візьму у руки папірець я в час розплати,
На ньому висічуть роки і різні дати,
Коли я вперше подивилась в очі Божі,
А потім іншу – коли ніч візьме на ложе.