Розправимо плечі. Розкриємо очі,
Погляньмо на небо, холодним цим днем.
Воно наче плаче, воно наче хоче,
Сказать, що ми в молодість нашу вже йдем.
Вже двадцять, вже вільна. Та що ж бо ця воля?
Вона так багато, в ній крил є розмах.
І йде Україна, просторами поля,
В простій вишиванці, в натхненних літах.
І плаче дощами. Це важко, звичайно,
Косу розплести, і себе заквітчать.
Немов проти волі ми всі одностайно,
Прийшли її заміж тепер віддавать.
Та ні, ми вклонитись. Вклонились - і впали,
І так на колінах нам вічність стоять.
Бо ми ж її також нещадно топтали,
Бо ми ж бо давали її обмовлять.
Ламати їй руки. О, дівчино мила,
Всміхнись нам, і руки свої простягни.
Бо ж ти нам під ноги себе простелила,
Ти все нам прощала, то й зараз прости.
І йди, заквітчавшись, співай солов’ями,
Цілуй свою тишу зелених гаїв.
Щоб ми збагатились твоїми піснями,
Щоб спів твій в нас Бога і совість збудив.
Тепер ти доросла. То ж будь незалежна,
То ж будь завжди чесною, щирою будь.
А слава твоя, твоя слава безмежна
В шевченківськім слові, токсична, мов ртуть.
