На землю опускалася чорним маревом нiч... Солоними росинками стiкали нiчийнi слiзки по холодних шибках вiкон, зупиняючись вiд морозяного подиху ночi i перетворюючись в нiжно-колючий малюнок зими, якої нема...
Добирався крутими стежинами долi, блукаючи у вечiрнiх сутiнках весняного передчуття, сон... Теплими ручками торкався вiн солоних крижинок на склi вiкон i хмаринкою влiтав в кiмнату, темну та непривiтну... Опускаючись на тепле лiжко, вiн ламав ту грань, яка роздiляла його з реальнicтю. Налiтаючи на холоднi стiни - розривався грозою; стiкаючи похмурим дощем, врiзався громом в душу...
...Сон...Без кордонiв, правил, часу, гри. В кольорових польотах i з вiдчуттям болi.
...Вранiшнiй вiтер, що вириваєтьcя з червоного, але холодного сходу, пролунавши дзвiнком будильника, проганяє нiч, зупиняє марево, повертає час. Загублена у снi душа нiяк не може знайти тiло, забуте пiд перинами-хмаринами. Залоскочена гостро-яскравими промiнчиками сонця, що сходить, вона шукає спочинку у плотi, що повертається до реальностi.
І - день.
