Лиш мить залишилась до вічності,
Ми залишились удвох,
Як дійшли до такої грішності?
Чому світ наш здох?
Як ми це допустили?..
Ти скажи мені, скажи!
Чому ми шанс упустили?
Бути не разом, назавжди…
Як добре, що це лише мить
Нею можна знехтувати,
Але чомусь серце забринить
І так хочеться все забути.
Чому ти був у моєму житті?
О, ні! Ти до сих пір в ньому існуєш…
Що робити тепер мені?
Але і ти не знаєш…
Адже пам’ять убити не можна,
Загубити чи навіть забути,
А я так зараз цим тривожна,
Що аж хочеться когось убити.
Я із злобою дивлюсь на небо,
Я сонце для себе закрила рукою
Так їм і треба!..
Я краще залишуся з зимою…
На щоці сльози замерзають,
Перетворюючись в сніг,
Вони так само як він умирають,
Як він падає до наших ніг.
За що кохання стало в мені існувати?
За, що ти в серці моєму?
За що я не знаю мені погибати?
Коли її рука на тілі твоєму…
Та ладно, люди не таке пережили,
І що значать нині почуття?
Вони вже давно пішли…
До забуття…
Я не боюся життя,
Бо воно колись обірветься,
Я не хочу лиш буття,
Яке скоро в моєму психічному стані обізветься.
Але це лише мить,
Яку можна раз, і обірвати,
Якщо у тебе щось заболить,
Тоді навчись забувати і не кохати…
