...І ми пішли,пішли без привітання,просто собі почалапали далі. На дворі погода,яка називається ні сісти ні встати,ні дощ не омивав оцю грішну землю,ні сонце не наділяло її своїм святим теплом. А дві постаті ішли крізь світ і ... мовчали.
Високий - мовчав, бо затівав у голові план від якого у неї б підкосились ноги.
Вона-низька мовчала,бо дивувалась собі своїй сміливості.
Не одна вже пташка пролітала над ними,і не одна вже гадила хоча б одному з них на плече,тому якщо б можна було побачити крізь якусь фантастичну лінзу їхні душі то вони б скидалися б на пам*ятки Леніна і Сталіна в Одесі.А вони все йшли і шли,мовчали. Нарешті він міг помовчати собі трішки і забути її пискливий скриплячий дитячий голосок,нарешті міг відпочити від її руки,яка побожевільному смикала його в ті часи,коли вони могли ще назвати себе тим святим словом "парою" .Ні не парою,яка йде з гарячого чайника,коли він кипить,ні і не тою парою,яка йде з Ass коли твориться бридке дійство. А тою парою,яка єднає людей в одне ціле і не дає цим об*єднувальним швам тріснути...
Вони мовчали і вона вирішила почати розмову з купівлі нових рожевих чобітків,які так будуть пасувати до її рожевої курточки і світлого волосся. А він вкотре подумав,що за анекдот він же не її подружка. І висловив своє невдоволення грізним ГРРРр. Вона змовкла і вони пішли до повороту,який вирішив їхнє подальше майбутнє...
Треба б йому по голові, за те що грркнув на дівку..рожеві чобітки це ж чудово..але вона тож якийсь валянок..плюнула б йому в слід і пішла в інший бік..думаю..таки знайшовся той, що не гррркав на її рожеві черевички..
Gill відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ну вона не могла б це зробити в будь якому разі бо їх поєднювало одне банальне почуття хоча сказати їх це згрішити...її до нього ось правильніше)незважаючи на його занудну натуру вона все ж не могла його просто покинути...продовження далі..і попросив би вас оцінити твір)
