Вступ
Наскільки важко стає жити людині, яка все більше і більше завантажує себе думками про смерть і вічний спокій. Але ж звідки знати, що саме там, у споконвічній тиші, у холодній течії забуття, існує потік задоволення. Чи є можливість у холоді знайти відсутність почуттів та переживань, чи реально там забути про все?.. А може це просто спосіб людей пояснити непояснювальне, відкрити невідкрите, звинуватити незвинувачуване. Перехід на інший рівень існування, на вищий ступінь життя, чи просто харч для черв’яків? Що таке смерть? Смерть - це життя! Життя – це смерть! Сутність смерті в житті, а суть життя в смерті... У багатьох знаменитих людей зустрічається твердження, що смерть заради життя, це найліпше завершення існування, і ,можливо, справді, в дечому можна погодитись: благородно померти заради життя… Але… ніхто з цих знаменитих ніколи не задумувався, що життя – це смерть, ніхто з них не освічував людини, яка живе заради смерті. Шлях людини, пропащої людини, яка зруйнувала себе, яка сама обрала його, цей шлях… Ейфорія від смерті і паніка від життя, зовсім, здавалось би нереально, для реальної людини, зовсім неправильно для фантастичної… Життя людини, якою захоплювались, ми захоплювались вбивцею…
Частина I "Життя Кура, в якому злегка дозволяє собі з'явитись Еліс"
Життя Кура підійшло до кінця, саме тоді, на кладовищі, воно… обірвалось. А все починалось просто і, навіть, вже, зовсім безглуздо, але він переступив межу і по-іншому бути не могло…
Суспільство… скрізь змальовується його вічність і сила, але мало де згадується про безмежну жорстокість, жорстокість, що подобається кожному із його членів, що породжує зло, а потім - бажане життя…
Кур, а взагалі-то Влад, але це ім’я йому ніколи не подобалося і він придумав собі велику загадку, загадку не лише ім’я, а загадку всього життя. Куру завжди подобалось, щось потойбічне, неземне, особливе. Але… всі його загадки, тай імена, зовсім нікого не турбували, адже людина, яку все життя вважають пришелепкуватою, згодом перестає вражати, так сталося і з Куром. Цим хлопцем не цікавився ніхто, адже всім було байдуже до життя людини, яка постійно усамітнювалася, виходила лише вночі та й уникала будь-яких контактів із зовнішнім середовищем. І так все свідоме життя, ніяких розмов, ніяких посмішок і, зовсім, нічого… Лише шалений крик на кладовищі щоночі, лише нестримні сльози та максимум емоцій, коли ніхто не бачить.
Кур, у своєму житті спілкувався лише з одним, і цим одним був старий давно нефарбований пам’ятник, на якому ледве читалась табличка: «Еліс». За чутками це була любов Кура, одна єдина, а ще казали, що вона була відьмою і вночі, на кладовищі, кричить не Кур, а Еліс, яка жадає людської плоті. Але це просто дурні вигадки, та спростувати той факт, що Еліс не до кінця померла неможливо.
Історія цих двох надзвичайна, надзвичайна настільки, що неможливо стримати емоцій та переживань. А ще більше надзвичайне їхнє кохання… Все почалося дуже давно, в селі, де сходиться життя та смерть. Самотній хлопець Кур та весела відлюдниця Еліс, від першого погляду, від першої секунди знайомства, від першого подиху, який заплутувався в їхніх серцях, породили нестримне й шалене кохання, кохання, якому судилось прожити віки.
Частина II "Кладовище"
Це була холодна, дощова й дуже жахлива осіння ніч, здавалось, що в таку погоду із домівки могли вийти лише люди, які хотіли здати себе на пожирання нечисті, або сама нечисть (хоч селище, у якому проживали ці двоє, різнилося своєю сучасністю, канони тут панували, як у середньовіччі). Погода й справді була обшарпана, занедбана і запльована...
А познайомилися вони зовсім неромантично для простих жителів, але ніхто й не згадував, що вони були простими, на самому кладовищі, на тому місці де зараз стоїть пам’ятник Еліс. Зовсім не вагаючись, не кажучи майже слів, лише рухи, лише пристрасне почуття і палке бажання заручили коханців, вони поклялись на крові, вони переступили всі межі дозволеного, потім, у якихось білих балахонах пішли додому, до спільного дому, все відбувалось немов у якомусь тумані під керівництвом вищих сил…
Вони жили ідеально, але трапилось те, що досить часто псує стосунки: між людьми спалахнула сварка, настільки шалена, як і їхнє кохання. І у той вечір, як на задрипаному годиннику пробило 6 хвилин на дванадцяту, на цвинтар Еліс пішла сама, а вже зранку її знайшли мертвою, при чому її смерть викликала нереальні плітки, адже встановити причину загибелі було неможливо, тай, які причини в селі, одна бабця сказала так, інша ще те саме прикрасила і вийшло, що вийшло. І з того часу день в день Кур ходить на кладовище, одні кажуть, що він розмовляє з Еліс, інші - що він просто повертається на місце вбивства…
Але… все було б просто, якби не ще одна жахлива подія: такої ж осінньої, закипілої ночі, як в день знайомства Кура та Еліс, як в день смерті Еліс, селяни вирішили познущатись над хлопцем, чи, як вони казали "Пашуткувать, не багацько, шоб знав хто він!" - і замкнули його у підвалі, перекривши всі можливі та неможливі виходи, і зранку Кура вийняли неживим.
Похоронили його так, як хоронять собаку, що здихає від чуми: обмотавши у біле, лляне покривало, просто кинули у попередньо розриту могилу Еліс - закохані нарешті об’єднались.
Але після смерті Кура всі жителі поринули у вічний морок, страх та бажання вмерти. Щоночі, як тільки темрява сходила на землю, яскраве світло пронизувало село, вони вже не ховались, вони знищили всі закони життя і смерті, і кинули виклик усьому і вищому, і ницому. У селі вже не залишилось ні однієї людини із нормальним, природним кольором волосся - лише сиві, неважливо, чи малі, чи старі - всі сиві, всі у вічному страху.
І після цих походеньок завжди проливалась кров, брат пішов на брата, всі просто збожеволіли, жодної здоровомислячої людини, мати вбиває власну дитину, свою кровинку, частинку себе, вважаючи, що це дарунок з пекла. Всі здуріли…
І ніякого щасливого кінця, так, згодом, вимерло все село, мертвий люд валявся на вулицях, і ні одної могилки, нічого не навчились люди, жодного співчуття і ніякої скорботи, вони самі обрали такий шлях, вони самі стали до війни, міжусобної війни. А смерть Кура та Еліс настала тому, що клятва їхня була дуже сильна, необережно коханці сказали слова: «Разом на все життя. І навіть смерть не розлучить нас, а тільки возєднає! ». І вони не померли, не померли тому що кохали, тому що поклялись, вони вибороли своє життя, нехай і примар, але спільне і вічне. І не заслуговували ці люди презирства, і не заслуговують засудження, вони лише кинули на голову селян із спотвореними душами випробування, якого ті не змогли побороти, адже не поставили на перше місце життя всіх, а турбуючись лише про себе, ми вбиваємо і себе, і, зрештою народ… А що може бути жахливішим від спотвореного духу прадідів? То може, все-таки, пора задуматись?.. Мабуть вже час...
ID:
245812
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.03.2011 20:47:04
© дата внесення змiн: 08.03.2011 20:47:04
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|
