Перший дощ
Перший весняний дощ накрапає над вечірньою вуличкою. Це їхнє перше побачення після довгої зимової розлуки, і він ніжно й обережно, одна за одною, опускає додолу важкі холодні краплини. Йому знадобиться багато тижнів, щоб набратися сміливості і вилити на маленьку сонну вулицю бурю грозової пристрасті, заповнити нестримною водною стихією вузенький простір між двома рядами панельок, палко кохати її під ритмічні удари грому, спостерігаючи, як вона спрагло тягнеться до нього кожним листочком каштанової алеї, як змиває з себе бруд і пилюку і, знеможена й напоєна грозою до краю, ніжиться і випромінює п’янкі пахощі озону, прикриваючись сором’язливо тонким серпанком веселки. Але сьогодні у них всього лиш перше побачення, вони повинні згадати, як це – бути разом, він має пригадати, який на дотик кожен клаптик її сонного після зими простору, він має бути делікатним, щоб не злякати її і не відштовхнути.
Дощ набирає невелику жменьку краплинок, легенько підкидає їх догори, а прохолодний вітерець залюбки розносить їх над вулицею, і вони летять додолу, лишаючи темні цятки на асфальті, торкаючись голих дерев, що потягуються, здивовано: «Невже вже час? Невже потрібно тягнути з Землі соки? Невже пора напоювати життям бруньки, і чекати літа і тепла?», торкаючись брудних злежаних залишків снігу біля фундаментів будинків, до яких не дісталося слабке березневе сонечко.
Вулиця майже порожня, тільки молода дівчина у спортивній куртці з сірим рюкзачком за плечима поволі бреде уздовж голої алеї. Дощ уперше бачить тут цю дівчину, хоча пам’ятає усіх мешканців вулички, ще з того часу, коли на місці багатоповерхівок стояли білі мазані хатки. Він і не може її пам’ятати, адже дівчина уперше пройшла цією вуличкою тільки узимку. Вона навмисне записалась на танці саме неподалік від найближчої звідси станції метро, навмисне вирішила ходити додому пішки, не чекаючи маршрутки і навмисне обрала для свого маршруту саме цю вулицю, а не сусідню. Вона знала, що саме на цій вулиці живе хлопець, якого вона зустрічала у житті лише одного разу, і якого дуже хотіла б зустріти ще бодай разочок. Повертаючись додому уперше, вона озиралась на кожен будинок, намагаючись вгадати, який з них – його, підсвідомо очікуючи зустрічі щосекунди, і від цього, відчуваючи постійну напругу, виснажуючись за п’ятнадцять хвилин, що необхідні, щоб пройти вулицю з одного кінця у інший, більше, ніж за годину тренування. Але протягом трьох місяців вона не бачила тут хлопця жодного разу. Поступово єдиний спогад про нього почав блякнути, вигораючи у її пам’ятаючи, наче стара світлина, вона думала про нього дедалі рідше, і сьогодні вона звернула на цю вулицю просто за звичкою.
Дівчина йде без шапки, світло ліхтаря підсвічує її розкішне, яскраво-руде волосся, і дощ мимоволі милується ним, кілька секунд він просто дивиться на неї згори, а потім хитро посміхається, набирає ще одну повнісіньку жменю холодних краплинок і відпускає їх прямо на голову дівчині. «Зараз, зараз ти одягнеш капюшон, або шапку дістанеш, - щоб не замерзнути. Взяли вони моду в місті, тільки трішки потеплішає – одразу без шапки ходять. Так і простудитись можна, і ніяке волосся тебе не врятує, хай навіть таке гарне…», - думає дощ, азартно спостерігаючи за незнайомкою, яка подобається йому дедалі більше. Але дівчина й не думає ховати голову, навпаки, вона раптом зупиняється, піднімає обличчя догори, розкриває долоні і зовсім по-дитячому висолоплює язика, намагаючись зловити кілька холодних краплин першого березневого дощу. А він милується її посмішкою, її наївною безпосередністю і ніжно усміхається, дивлячись їй прямо у очі. Раптом дівчина на декілька секунд заплющує очі, уповільнює крок, і за мить - йде вулицею далі, але по її погляду і блаженно-замріяному виразу обличчя, дощ розуміє, що думками вона зараз дуже далеко. Десь у чарівній країні спогадів….
… іде густа, тепла, напоєна ароматами розпашілого асфальту літня злива. У дівчини сьогодні перше побачення. Вона навіть не впевнена, що це можна назвати побаченням. Просто хлопець із спортивної секції запросив її прогулятись містом. Декілька годин вони ходять колами по двох центральних вуличках маленького містечка, розмовляючи про усе на світі, чинно тримаючи дистанцію, і побоюючись підійти один до одного ближче ніж на метр. І раптом – злива. Декілька секунд вона стоїть приголомшена, не розуміючи, що їй робити, і цього цілком вистачає, щоб промокнути наскрізь. Тоненька ситцева сукня звабливо липне до тіла, але ні вона, ні її друг-ровесник ще не виробили умовний рефлекс на американські мелодрами, він просто бачить її безпорадність, і вперше у житті відчуває себе сильнішим, розуміє, що зараз він повинен зробити хоч щось, хоча йому було би достатньо просто стояти і дивитись на пиптики її грудей під мокрою сукнею, що боляче, звабливо впиваються прямо у його юнацьку свідомість, змушують червоніти і ніяковіти. І цей бурхливий коктейль власної нерішучості, і бажання допомогти їй, підштовхує його до дій. Він хапає її за руку, трохи незграбно, більше за зап’ястя, ніж за долоню, вони біжать вулицею, набираючи повне взуття води у калюжах, забрьохуючись по коліна, і лише добігши до величезного каштану, і обпершись поряд об його теплий шершавий стовбур, віддихуються, набираючи повні легені вологого, свіжого, п’янкого повітря. Через декілька секунд вони помічають, що досі тримають одне одного за руки. Він обережно бере її за другу руку, йому постійно здається, що в будь-який момент вона відштовхне його, розсміється, і втече додому, але вона лише притискається сильніше до каштану, і заплющує очі. Дівчина відчуває, як її починає трусити, спочатку легенько, потім – дедалі сильніше, може, від мокрого одягу, а може, від того, що це перший у поцілунок у їхньому житті….
Дощ не знає, про що думає дівчина, він навіть не здогадується, що поряд з нею зараз зовсім інший дощ на зовсім іншій вулиці, але не може відірвати погляду від її обличчя, замріяного і щасливого, йому нестерпно хочеться поправити пасмо рудого волосся, що вибилось трохи убік, він торкається його своїми краплинками, воно швидко намокає і прилипає дівчині до щоки. А вона цього не помічає, просто йде далі, минаючи поволі ліхтарі і однотипні панельні будинки.
Раптом дощ помічає, що він милується дівчиною не один. На балконі багатоповерхівки стоїть хлопець з цигаркою у руці і також невідривно спостерігає за рудою незнайомкою. Його дощ пам’ятає дуже гарно, і раптом відчуває приступ роздратування – йому не хочеться ділити дівчину ні з ким, хоча би ті декілька хвилин, які вона ще йтиме цією вулицею, а особливо – з цим хлопцем. Декілька років тому, коли він оселився у цьому будинку, він був зовсім іншим. Дощ постійно бачив поруч з ним симпатичну дівчину (схожу чимось на ту незнайомку, що йде зараз вулицею), і коли дощ заливав вуличку нестримними потоками літніх злив, вони бралися за руки, весело бігли калюжами, розбризкуючи воду на всі боки, а вже на сходах під’їзду, поки він шукав ключі, вона ставала навшпиньки, і цілувала його, а він, міцно притискаючи її однією рукою до себе, намагався відчинити двері, але за кілька секунд лишав це безнадійне заняття, обнімав її обома руками, і вони довго-довго цілувались під ніжну симфонію теплої літньої зливи. Але потім дівчина зникла, і дощ почав зустрічати хлопця щоразу з іншою. Вони не бігали калюжами і не сміялись, а чинно йшли до дверей під’їзду, хлопець знаходив ключ, відчиняв двері і (завмираючи щоразу на секунду, наче в очікуванні чогось) галантно пропускав даму перед собою. Через декілька годин дівчина виходили з будинку, різко зачиняючи за собою двері, а хлопець, майже в той самий момент, виходив на балкон з іншого боку будинку з пачкою синього Честеру в руках, закурював і довго-довго дивився перед собою. І коли в такі моменти дощ зазирав хлопцеві у очі, він бачив там біль, перемішаний з порожнечею. З часом болю ставало усе менше, порожнечі – усе більше, а дівчата грюкали дверима усе сильніше і сильніше.
Дощ зазирає одним оком на протилежний бік будинку. Так і є. З під’їзду виходить дівчина, дістає з сумочки ключі від авто, сідає за кермо, і швидко (надто швидко?) зникає у сусідньому провулку, лишаючи за собою вулицю, будинок, хлопця і пронизливе вищання гальм.
Хлопець стоїть на балконі і непорушно спостерігає за рудою незнайомкою унизу. Щойно він зачинив двері квартири за черговою пасією, автоматично узяв зі столу пачку цигарок, вийшов на балкон, закурив, почув, як гримнули двері під’їзду, і поїхала її автівка. І одразу ж, як і багато разів перед цим, відчув нестерпну втому і ще нестерпнішу порожнечу на душі. Уже тривалий час жінки для нього ділилися на «ту, єдину, яка не з ним» і «решту, яка з ним, але від цього не легше». Він одразу упізнав яскраве волосся дівчини, спортивну куртку, рюкзачок – точнісінько так само вона виглядала під час їхньої зустрічі. Вона була однією із решти, нічим особливим не відрізняючись. Вранці він додав її ім’я до списку своїх перемог і забув про її існування, як робив завжди.
Але зараз він не може відірвати погляд від її усміхненого обличчя. Декілька секунд він непорушно спостерігає за замріяним поглядом, розкішними хвилями напоєного дощем волосся, за тьмяним світлом ліхтаря, що перетворює її голівку у містичне руде сонечко серед сірої березневої вулиці. І вже коли вона майже минає його будинок і зникає за рогом, хлопець з подивом розуміє, що безмежну порожнечу, яка щойно володіла ним повністю, витіснило інше, живе і гаряче бажання. Йому хочеться знати, ПРО ЩО ВОНА ДУМАЄ. Чому усміхається, не помічаючи холодної бридкої мряки, брудного злежаного снігу, пронизливого березневого вітру? Чому проходить повз його будинок, його вулицею, не помічаючи нічого навколо, задивлена так глибоко у себе, що хочеться пірнути у цю глибину, потонути в ній, заховатися від буденності і ніколи не повертатись на поверхню рутинної реальності де люди курять на балконах стареньких панельок.
Він похапцем тицяє недопалок у попільничку, імпровізовану з банки з-під кукурудзи, кидається мерщій у коридорчик, насовує кросівки, ховаючи шнурівки всередину (так швидше – не треба зав’язувати), хапає з вішака куртку і вибігає з квартири, не зважаючи, лишились вхідні двері відчиненими чи ні. Тільки здивована порожнеча, присівши на зім’ятому ліжку, довго проводжає поглядом свого, тепер уже колишнього, господаря.
Перший дощ дивиться услід хлопцю і дівчині, що поволі йдуть порожньою мокрою вулицею. Чомусь йому здається, що їм дуже багато потрібно одне одному сказати. За кілька хвилин вони зникають за рогом. Дощ замріяно зітхає, а потім вивертає на маленьку сонну вуличку справжню весняну зливу. Так починається весна.
ID:
255816
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2011 18:32:55
© дата внесення змiн: 24.04.2011 18:32:55
автор: Persistent
Вкажіть причину вашої скарги
|
