Сподівався... Вірив... Дочекався...
Старший син – примарная надія.
Кажуть люди: „Цей не в батька вдався.
Дармоїда підсадив на шию”.
Юним, як Ромео , журналістом,
Мов зерна добірна насінина,
Життєлюбом у костюмі чистім
Знав колись Миколиного сина.
Трійко років тьохнули стрілою,
Скільки там минуло того часу?
А у чорній рясі, з бородою,
Я і не впізнав його відразу.
Ще минула жвавих років пара,
Свят отець, зустрівшись ненароком,
Видихнув в обличча перегаром
І прикрив підбите ліве око.
Диссонанс душі і обладунків:
Шкірянка на висвячених ризах,
Набряків опуклі візерунки,
А під оком синьо-чорна „віза”.
Де колишня батьківська надія?
Чий він син, любовію зігрітий?
- Що з тобою сталось, Олексію?
- Та нічого, треба менше пити.
Листопад. Жебраючий сновида
Руку тягне до людей безмовно.
Хто б подумав, що ось цьому діду
Тридцять п’ять за паспортом неповних.
І мені на це дивитись гірко
З відчуттям неясної провини.
...
Як печально скочується зірка
Молодої сильної людини.
27 грудня 2010 року
Ігоре! Сумна історія. Нажаль, таких безліч... Найстрашнішим є те, що на кону - життя людини...
Я тобі неодноразово казала, що так, як ти, не напише ніхто! І за це я тебе обожнюю!
Ігор Рубцов відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну вже ти скажеш. Звісно, я пишу так, як пишу саме я, а хтось інший по своєму. Мені допомагають творчі знахідки інших авторів. Ми залежимо в чомусь один від одного. Дякую тобі, Сонечко!
Нажаль, одягаючи зовні рясу, людина не завжди Бога приймає серцем. 
