Посмішки в подушку поряд з його волоссям… теплі сонячні зайчики на чолі, щоках, на спині – там, де виростають крила… Ранковий чай. Затишок. Вітер за вікнами – і листя посміхається останнім багрянцем… Засушені квіти у вазі. Пухнасті кольорові тапочки, промінчики – крізь фіранки на розкуйовдженому ранком волоссі. Рідкісні миті, коли час зависає на сонячних струнах, губиться в зіницях невимовною ніжністю. Так буває лише коли поряд дико рідна людина, пам’ятаєш?...
Та це не про них.
Жодного ранку разом, відтоді, як вогненний світанок породив нове МИ.
Він не зважиться перетинати межі. Він не насмілиться вийти за рамки. Він розірветься зсередини, якщо спіймає рідний погляд перманентно сумних очей… Ніколи вона не залишить теплий промінь поцілунку на його повіках, тихенько вибігаючи на роботу… ніколи він не поправлятиме їй ковдру, повертаючись пізно вночі. Ніколи не проводжатимуть вони старий рік, замотавшись в один довгий затишний шалик… не буде боїв подушками, безтурботної гри у сніжки, божевільних ідей, зігрітих подихами долонь, розпашілих облич… ніколи тепла ніжність її холодних пальців не рятуватиме від нищівної втоми... ніякого куштування чаю з його горнятка – чи досить солодкий… ніяких поцілунків на дорогу, ніяких зустрічань під дощем із парасолькою…
Він пам’ятатиме ні з чим не схожий запах її волосся. Він впізнаватиме її слова в чужих устах. Йому ввижатиметься її тонка тінь у дзеркалі позаду. Він рвучко обернеться, почувши подібний голос. Він буде журитись, сумувати, тужити, закриватиме очі міцніше, щоб не бачити снів... буде намагатися… і не зможе забути.
Вона буде кожним порухом вільного вітру. Стікатиме цівками дощу по скронях. Зігріватиме погляд вогником свічки. Вона щоразу здригатиметься, йдучи повз їхні місця. Вона житиме минулим, вперто тримаючи час в кулачку. Вона – його, і цього вже не змінити.
Шовкова, зіткана Долею, нитка сотається між ними крізь час, в’яжеться гудзами, плутається, та не рветься.
У них є їхнє ніколи, у них є натяк на мрію.
У них залишається вибір.
