Трохи помріяв і знову один… ніби пяний, незнаю куди іду н..крок за кроком ступаю по камяній дорозі.. Тишу змінює музика а все залишається однаковим.. Всі мрії десь збоку.. Білі хмари закривають їх від мене.. легкий туман спутує ноги.. Пострибую намагаючись іти вище нього… Оглядаюся сторонами і лицем вдаряюся в плюшеву хмаринку – підлетів я занадто високо.. Чи ми дихаємо просто щоби дихати? Чи може потрібно знайти якусь причину.. Не встигаю труснути головою, як опиняюся на землі… Ступаю ще раз і падаю на спину.. перевертаюся на бік – хтось подає мені руку повітряну руку.. насправді повітряну – вона допомагає але не вдається її затримати.. І ось я знову біжу.. широкими кроками з сонячною усмішкою, глибоко вдихаю повітря, знову і знову.. коли зупиняюся все навколо мене починає приємно крутитися… чи це може від щастя крутиться моя голова? Радісно потягую солодкі запахи небесного саду – саду вічної весни. Про цей сад ще не писали в казках. Кожен листочок захоплює подих, дурманить, підхоплює наче килим Аладдіна і підносить ще вище.. В польоті вдаряєшся об якусь товстелезну гілку, відкриваєш очі – ти вдома. А це не був сон. Але куди ти йдеш сьогодні ніколи не знаєш. Добре коли після дощу сходить сонце.
24 травня 2010 15:05 Дрезден
