У ванній як завжди запах сигаретного диму і цитрусових. Вечірній запах мого батька – частинка його простору в недосяжності. Сижу тут на холодній підлозі і слухаю як літають , випавши з крана , краплі в просторах. Вони летять на дно… У дзеркалі вже так давно немає відображення тільки безмежність і туман. Сьогодні знову був день і вагітна кішка як завжди заснула в умивальнику… Вдихаю легкість пилу, моє кофеїнове дежавю в крові. Все знову повторюється. Вихожу на перон станції «Свобода» . Чорт, знову запізнилась на потяг, що їхав у реальність. Погляд облизує рейки й далеч ковтає іржу та ховається в глиб порваних кишень мого пальто . Залишається зняти капелюх і зачерпувати ним прокурений простір залізничної станції . Це для неї . Моя самотність колекціонує дим. Сьогодні вітряно. Чути як під ногами шелестить попіл і висипане з книжок сухе листя, що залишилось від моєї минулої осені. Тепер немає куди йти, тому стою посеред себе в тенетах чорнильного дежавю. Тут нічого не змінилось, окрім тиші. Чому так холодно? Тут падають тільки стрілки годинника і дощ. Дивно, що на стелі сьогодні немає хмар, немає тіней…Час розбився краплею в просторі і провернувся новою порою року, календарі знову горять, любов не надихає на вірші, її відсутність теж не грає ролі . У повітрі збираю сачком рими, як метеликів. Вони так швидко помирають в банці…без свободи.. А життя все йде..
