Вона барвінком в’ється
У ніжних слів квітках,
Водою срібно ллється
В стрімких гірських річках.
І птахою швидкою
Летить у синю даль,
І на щоці сльозою
Бренить, немов кришталь.
Від неї серце плаче,
Стискається й болить,
І б’ється нетерпляче,
Коли вона звучить.
Коли вона лунає
У полі навпростець,
Веселка в небі грає
Й стихає вітерець.
Довкола оживають
Поля, степи, ліси,
Коли її співають
Натхненні голоси.
Відгукуються звучно
Озера і гаї,
Й підспівують їй гучно
Завзяті солов’ї.
Така ось рідна пісня…
Прекрасна й чарівна.
Від неї в грудях тісно
І на душі весна.
Вона – це сповідь щира
І нації краса,
Її незламна віра,
Чистіша, ніж роса.
Її жива надія,
Що квітне знов і знов,
І нездоланна мрія,
І вічная любов.