Думки, залюбленого в Україну психа
9 листопада спостерігав за покладанням квітів біля пам’ятника Нестору Літописцю. А враження таке, ніби то була репетиція поховання української мови. Шлунок судорожно зжимався, долоні самовільно перетворювались у кулак тоді, коли наші політики-«державОтворці» виголошували святкові промови на честь нашої солов’їної. Солов’їної… Благо, що хоч птахи ще пам’ятають її такою, якою створив Нестор – вільною, гордою, величавою, владною, войовничою. Тоді… тоді наш Київ був теж незалежним, як і зараз. Зараз… та чи однакова та незалежність? Бо ж чому сьогодні моя мова схожа на зганьблену і принижену бранку-повію, на стару каргу, яка викликає лише жалість, а у них – навіть не злість чи страх (як за петруся) – а огиду, нудоту… Політики ж і «щирі украінци» святкують День української мови і писемності. Хворі.., ми і досі пишаємося тим, що нам природньо належить по-праву, по закону ( якщо не людському, то Божому!). Починаються судоми серця – це реакція мого тіла на безсилля мого духу… Каюся…
Повія… Україно, Ти ж була загарбницею, володаркою, центром світу! Чуючи Тебе, твою мову вони схиляли голови… А зараз Ти незалежна… повія: сама обираєш кому віддатися, перед ким стати на коліна і де зашити собі мову, перетворивши її на «язик». Біль..., знову цей вибуховий головний біль за Тебе.
Але ти і досі воїн! Воїн… німий, безідейний, скалічений, але… ВОЇН! Хочу, прагну наблизити час твого воскресіння!!! Ти, Україно, фенікс, що відроджується на згарищі. Важко дихаєш, попіл в’ївся у легені, а мова… мову пригадуєш і таки пригадаєш. І тоді, саме тоді закричиш, народжуючись знову! Як вперше! Буде кровотеча, буде біль і судоми.., АЛЕ тільки так розродившись, повернеш Несторівську волю і колишню свободу слова. Не ту, що «дарували» на папері, а ту, що поверне тобі владу, честь, гідність і… свавільність!
Згодом я таки святкуватиму День української писемності та мови. А зараз… зараз (Боже Україну бережи!) продовжую відвойовувати Твій День – День Твого Відродження!
Зіниці розширені, відчуваю пульс на скронях. Усвідомлюю, що Україна – це я…