Ти бачиш, я більше не плачу. В моїх очах так непомітно починає виблискувати радість, а не мерехтіння сліз як колись. І мені здається, що сонце на небі починає гріти мій страх, мою самотність. Сум біля мене вже не ходить, і я починаю розцвітати. Починаю чути шум листя, яке шепоче мені, що я вже не буду одна.
Ти знаєш, я майже привикла, нехай твій світ так і не стане моїм, адже є стільки причин, щоб я для тебе не була тим всім про, що ти навіть не мріяв.
Ти не думай, я не виню тебе, просто доля у нас така. І в тебе і в мене над головою голубе небо, та удвох нам його тепла не зловити. Шкода, що так пізно я це зрозуміла. Просто зараз так часто буває, те, що ти хочеш – ти не маєш, а що маєш, починаєш цінувати, тоді коли втрачаєш. Якби ж я знала, що буде завтра, якби я просто повірила в твої слова і усвідомила це раніше. Та нажаль, не чула я тієї правди, намагалась йти тільки по твоїх слідах.
Так, тепер я вже забула, не пам’ятаю, не згадую навіть в снах. Ніколи ні з ким не розмовляю про тебе і про те, що було так давно, те, що об’єднувало, зігрівало, давало нам надію та розтануло в одну мить. Ти більше мене не проси про це, бо я і так це знаю, і ти знаєш, бо бачиш – я більше не плачу…
ID:
183717
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.04.2010 00:08:38
© дата внесення змiн: 14.04.2010 00:08:38
автор: Joliean
Вкажіть причину вашої скарги
|