Присвячується П.А.Є.
Це серце вилилося в землю, неначе намагаючись заповнити ту пустку, яка колись розривала своїм відчаєм увесь Всесвіт.
Спочатку я боявся зробити крок, ступити, боявся навіть тінню своєю тиснути над землею, в якій б'ється це величезне, раниме серце. Я ж бо знаю, яким крихким воно було. Але щось подібне до незбагненного голосу, витікаючого з невідомого і немов відображеного в моїй голові, шелестіло як листя розпускаючих квіти яблунь, шепотіло мені – йди, не бійся, це серце вже знайшло спокій, йому вже не боляче. Навпаки, воно завжди з тобою. І з кожним своїм кроком ти відчуватимеш усе більше сили і спокою. І чутимеш пульсацію землі, яка береже це крихке серце. І ніхто і ніщо не зможе зламати його. І ніхто і ніщо не зможе порушити його величний і вічний спокій.
Небо затягло білим туманом – це дихання серця. Так воно нагадує душі, що покоїться на небесах про спокій і мир, даровані Богом. І я чую, я відчуваю це дихання. Я відчуваю мир і спокій, любов і безсмертя любові. Я намагаюся звикнути до того, що зі мною завжди буде тільки це серце. Цього так мало. Але я радий, що хоч це буде зі мною. Завжди, скрізь і у всьому. Хіба цього мало?....
В нічній тиші я вдивляюся в розсип зірок Чумацького шляху – шляху, яким пішла ця ніжна, як це не боляче ніким так і не зрозуміла душа. Я відчуваю биття цього самотнього серця і розумію – це вже не біль. Це серце вже не самотнє. Воно б'ється нарівні з усіма, хто любив його. І хай тоді, коли це серце ще було серед нас і все ніяк не могло знайти місця в змученому тілі, зараз світло, яке творила любов, пульсуюча в цьому величезному серці, зірвало з очей пекучу пелену безпросвітності. І лише спокій і вічна веселка в пухнастому білому тумані оточує це серце. Це серце не замовкне ніколи. Воно тихо і заспокійливо стукає і в такт з ним б'ють годинник, напливають хвилі, рухається планета.
..
Я п'яний і як білий туман застилають очі сльози. Ноги немов ватяні, не слухаються і мені важко навіть рушити з місця. Неначе магніт, вабить мене щось незрозуміле і тримає, притягує. Але це не тяжіння землі, - це тяжіння серця. Воно тримає мене на цій землі, нагадуючи про те, що я не один. Ми не одні.
Я беру жменю землі в долоні і згадую, що це вже було. Ця жменя землі – лише частинка покриву, який дбайливо береже величезне, але таке крихке серце. Я підношу цю жменю землі до губ і цілую її. Я цілую це ніжне серце і вдихаю як повітря землю, що береже його спокій. Я живу. Я не один. Ми не одні. Ми всі любили це величезне, але таке крихке серце. І лише тепер це серце пізнало, що є любов, що любов є. І воно з легкістю ділиться цим світлим почуттям з усіма нами.
Це серце ніколи не було спокійним і ніколи не заспокоїться. І саме тому я йду по землі. Землі, яка береже спокій і мир величезного, але ніжного, крихкого і ранимого серця. Я не один. Ми не одні.
Посвящение
Это сердце вылилось в землю, как будто пытаясь заполнить ту пустоту, которая когда-то разрывала своим отчаянием всю Вселенную.
Вначале я боялся сделать шаг, ступить, боялся даже тенью своей довлеть на д землей, в которой бьется это огромное, ранимое сердце. Я же знаю, каким хрупким оно было. Но что-то вроде необьяснимого голоса, исходящего из неизвестного и словно отражающимся в моей голове, шелестело как листва распускающих цветы яблонь шептало мне – иди, не бойся это сердце уже обрело покой, ему уже не больно. Наоборот, оно всегда с тобой. И с каждым своим шагом ты будешь чувствовать все больше силы и покоя. И ощущать пульсацию земли, которая хранит это хрупкое сердце. И никто и ничто не сможет сломать его. И никто и ничто не сможет нарушить его величественный и вечный покой.
Небо заволокло белым туманом – это дыхание сердца. Так оно напоминает душе, покоящейся на небесах о покое и мире, дарующем Богом. И я слышу, я чувствую это дыхание. Я чувствую мир и покой, любовь и бессмертие любви. Я пытаюсь привыкнуть к тому, что со мной всегда будет только это сердце. Этого так мало. Но я рад, что хоть это будет со мной. Всегда, везде и во всем. Разве этого мало?....
В ночной тишине я всматриваюсь в россыпь звезд Млечного пути – пути, по которому ушла эта нежная, как это ни больно никем так и не понятая душа. Я чувствую биение этого одинокого сердца и понимаю – это уже не боль. Это сердуе уже не одиноко. Оно бьется наравне со всеми, кто любил его. И пусть тогда, когда это сердце еще было среди нас и все никак не могло найти места в измученном теле, сейчас свет, который созидала любовь, пульсирующая в этом огромном сердце сорвал с глаз жгучую пелену беспросветности. И только покой и вечная радуга в пушистом белом тумане окружает это сердце. Это сердце не замолчит никогда. Оно тихо и умиротворяюще стучит и в такт с ним бьют часы, накатывают волны, движется планета.
….
Я пьян и как белый туман застилают глаза слезы. Ноги словно ватные, не слушаются и мне тяжело даже двинуться с места. Как будто магнит, манит меня что-то необьяснимое и держит, притягтвает. Но это не притяжение земли, - это притяжение сердца. Оно держит меня на этой земле, напоминая о том, что я не один. Мы не одни.
Я беру горсть земли в ладони и вспоминаю, что это уже было. Эта горсть земли – лишь частица покрова, который бережно хранит огромное, но такое хрупкое сердце. Я подношу эту горсть земли к губам и целую ее. Я целую это нежное сердце и вдыхаю как воздух землю, хранящую его покой. Я живу. Я не один. Мы не одни. Мы все любили это огромное, но такое хрупкое сердце. И только теперь это сердце познало,что есть любовь, что любовь есть. И оно с легкостью делится этим светлым чувством со всеми нами.
Это сердце никогда не было спокойным и никогда не успокоится. И именно поэтому я иду по земле. Земле, которая хранит покой и мир огромного, но нежного, хрупкого и ранимого сердца. Я не один. Мы не одни.
ID:
167092
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.01.2010 20:41:12
© дата внесення змiн: 19.01.2010 20:41:12
автор: grey
Вкажіть причину вашої скарги
|
