Сміливо виблискує сонце свободу,
Незграбно прямує вона в забуття.
Ой лихо! Не помічає нещастя природу,
Не знає про те, що нема вороття.
Дбайливо обходжує подружку олень,
Милується пташкою ангел прозорий,
І вітер проплив низько-низько над полем,
Над нею стягнулося небо грозою.
Так думала, що знала всі бажання,
Злились вони в єдине та розтанули як лід,
Знаходячи себе у стані сподівання,
Очима млявими дивилася на світ.
А світ пірнав, крутився, вихорував,
Не було і не буде спокою людям,
А світ із нею жваво загравав,
Жорстоко часом, потім по-дитячому вертляво.
Вона стогнала, доки в горлі було звуку,
Хрипіла та колінами буцала себе в пах,
Життя все більше їй здавалося за муку,
Вона терпіла невідмінно крах.
І птах без сорому кидав до сонця голос,
Радіючи людям без подиху,
З її чола упав останній чорний волос,
То був початок довгого шляху...
