Мерехкотить неон
І ніби прив'язані дерева
До цього ліхтаря.
А дід Мирон,
Задерши голову до неба,
Смалить люльку, прийнявши позу короля...
... От лиш би баба не уздріла,
Як він слуха, про що шепочуть молодята...
Бо юність давно вже відшуміла.
Та уява в діда так багата,
Що навіть баба не зуміла
Усіх причуд його пізнати...
... А дід і сам колись був молодим,
І зорі рахував під ясинами,
І молодість пустив у дим,
Разом з гарячими словами.
І баба теж не була злою,
А була ніжна й молода.
А зараз грізною пилою
Із світа діда вижива...
..............................................
... Летить, летить незримо час
І ми уже понурі, як воли...
Яка душа тепер у нас?..
Невже колись... щасливими були?!.
