Проводжу дні свого буття
У товаристві із собою.
Літо, зима, осінь, весна -
Думки наповнені журбою.
Блукаю в павутині дня
І в кожному наступному шукаю
хоч блідий промінчик світла,
І всяка нова мрія - помилка іще одна,
Що замикає коло, по якому я ходити звикла.
Я намагаюся безпомічно звільнитись
І зняти з себе те тяжке ярмо.
Я вільна. Чому ж досі маю я коритись?
Це все була брехня, що кинула на дно...
Тяжко вставати, розпочинати знову
З нового аркуша нове життя,
Не розрізняю ще, де сну, а де реальності є мова,
Думками лину знову в небуття.
Така розбита я, непрохана, неждана
З'явилася нізвідки у ніщо,
Краплина у безмежжі океану,
Де скрізь панує гордість, смерть і зло...
Та що подієш? Світу не змінити...
Живу як знаю, створюю свій світ,
Шукаю той, важкою пеленою смутку оповитий
Далекого майбутнього терном зарослий слід.