Курличуть в небі журавлі,
Виспівують сумних мелодій.
Що ви несете, журавлі,
В село? Для них війни вже годі.
Вже все затихло навкруги
І чути тільки тихий голос,
Що ніжно шепче: « Діточки,
Прийшов і в нашу хату голод.
Навіяв вітер нам його
Із тих країв, де вже бував він,
Де забирав навік добро,
Печаль і горе залишав їм ».
І ось ранкову тишину
Проймає голосок дитини,
І чути річ її ясну
У цю тяжку лиху годину.
« Матусю, ненечко моя,
Дай, люба, мені крихту хліба,
я їсти хочу», - і дитя
вже хилиться, а мати зблідла.
Затихла, мовчки дістає,
Годує крихтами дитину,
А серце в матері пече –
Дістала ж скибочку єдину.
Вона не каже діточкам,
Що той хлібець, який дістала,
Вона останній віддала,
Пуста тепер торбина стала.
А що давати завтра тій
Невинній, люблячій малечі?
Сидить їх троє на печі,
І всі – на материнські плечі.
Бо батька їхнього війна
Десь серед поля погубила,
Прийшла лиш вісточка одна
Про те, що дім його – могила.
Вже вечоріє. Малюки
У вічі дивляться матусі,
Вечерять ждуть, як ті пташки,
А серце матері у тузі.
« Лягайте, діточки, поспіть,
Можливо завтра краще буде.
О, люди, хліба принесіть!
Голодна смерть дітей погубить ».
На ранок діти ще лежать,
Попухла вже мала Катруся,
Лиш оченята ще блищать,
А щічки плямами беруться.
Не знає мати, що робить,
Чим відволодати дитину,
Тріпоче серденько, болить,
А голод вже забрав всю силу.
Якби любов допомогла
Та материнська ласка, ніжність,
Вона б все дітям віддала,
На цілу залишила б вічність.
Щоб хоч спасти своїх малих
Найкращих в світі, наймиліших,
Маленьких діточок своїх,
І для матусі найрідніших.
А голод забирає їх,
І бачить мати, що не в змозі,
Вже відволодати своїх
Маленьких діточок. В тривозі
Їх пригортає до грудей
В останній раз цілує ніжно,
Голубить, пестить тих дітей,
А душу розрива щось грізно.
І на руках, на тих руках,
Якими пестила, ростила,
Купала у гірських струмках,
Воно вмирає! Боже милий!
Вже оченята закриває,
Прозорі слізоньки течуть,
А в мами серце завмирає –
Дитину ледве-ледве чуть:
« Спасибі мамо, що зростила,
Що ти дала мені життя.
Ти голоду здолать не в силах,
Це, мамо, добре знаю я.
Я знаю, що якби могла ти,
Ти б все на світі віддала,
Щоб ми живі лишились. Мати
Найкраща в світі – це моя.
Я так люблю тебе, рідненька,
Люблю, як пташеня весну,
Як квітка сонце, люба ненько,
В твоєму серці я живу.
Я залишуся там назавжди,
Не плач, коли я вже помру,
Ти подивись на небо, й завжди
Згадай, що я вже там живу ».
І опустились оченята,
Затих дитячий голосок,
Немає рідної дитяти.
З плачем біжить мати в садок.
…Десь чути постріл, десь пташина
Виспівує сумні пісні,
І вже не пахне черемшина,
Померло все на цій війні.
І простягає руки вгору,
Благає : « Боже, збережи
Дітей моїх, мою опору,
В серця надію їм всели.
Скажи мені, Ісус, благаю
Як зберегти дітей моїх ?»
Зайшовши в хату – завмирає,
Бо й Петрик в мертвім сні застиг…
ID:
117475
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.02.2009 18:57:25
© дата внесення змiн: 21.02.2009 18:57:25
автор: Errika
Вкажіть причину вашої скарги
|
